Печера. Марина и Сергей Дяченко

на всі ваші питання. І повірте – все, про що ви збираєтеся запитати, цілком природно і нічого соромитись не треба.

      Паула мовчала; стінки телефонної будки відгороджували її від світу звуконепроникним синюватим панциром. У будці вона почувалася на диво надійно. Надійніше, ніж удома.

      – Я три ночі підряд… потрапляю… туди.

      Пауза була така коротка, що, можна сказати, її й не було; жінка в слухавці не перепитувала:

      – Так, це рідкісний випадок. Здебільшого ми потрапляємо в Печеру не частіше, ніж раз на тиждень, це оптимальний режим для нервової системи в спокійному стані… Може, останнім часом ваше життя різко змінилося? Щось нове, сильні емоції, які вимагають виходу?

      Паула чесно задумалася. І думала майже хвилину. Щоденні Розганяєві догани навряд чи можна вважати сильним подразником…

      – Ні.

      – Гм… Можливо, причина чисто фізіологічна. У підлітків це пов'язано з гормональною перебудовою, у молодих жінок… Ви ж молода, судячи з голосу?

      Паула напружилась. Їй здалося, що вона втрачає дещицю своєї анонімності.

      – Вам нема чого тривожитись. Розслабтеся – тепер, імовірно, ви потрапите в Печеру не раніше, ніж тижнів через два…

      – Це ще не все! – вигукнула Паула.

      – Я слухаю, – голос у трубці посерйознішав.

      – Я… тричі… усі ці три рази… на мене полював той самий…

      – Не хвилюйтеся, – м'яко попросила жінка в слухавці. – На вас полював хижак?

      – Сааг, – видихнула Паула.

      Жінка в слухавці зрадила своє збентеження секундним мовчанням.

      У Паули спітніли долоні. Їй дедалі дужче хотілося кинути слухавку на важіль.

      – Я вам співчуваю, – промовила нарешті жінка. – Ви, очевидно, зазнали дуже сильного струсу…

      – Але тричі! Тричі!!

      – Не хвилюйтесь… Усе минуло.

      – Ану ж він… знову?!

      – Не хвилюйтеся. Вчетверте таке не повториться… Насамперед вам не слід розглядати те, що з вами сталось, як щось цілком неможливе. Такі випадки рідко, та все ж бувають, це як народження сіамських близнюків, сумно, однак при нинішньому рівні медицини аж ніяк не трагічно… Зараз я вам дам номер телефону, яким ви при бажанні можете скористатися, вам відповість консультант, що спеціалізується саме на багаторазовій небезпеці… Ви записуєте?

      – У мене немає ручки, – сказала Паула розгублено.

      – Не страшно… Ви будь-якої миті можете передзвонити по цьому телефону, і вам продиктують… Та насамперед – не хвилюйтеся. Знайте, що таке саме вже ставалося з десятками інших людей. Переважна більшість їх прожила довге щасливе життя, але якщо у вас виникнуть нові страхи – ви завжди зможете зателефонувати…

      – Якщо прокинуся, – пробурмотіла Паула глухо.

      – Спробуйте прийняти легке заспокійливе…

      – Добре. Дякую.

      Паула повісила слухавку. По той бік вулиці, коло входу в невеликий скверик, стояла й сяяла на сонці чудова доглянута машина.

      Паула блідо всміхнулася.

      Вона