Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук

але надія на утішне слово рабина, а може, й на допомогу зманила їх, і вони подалися, промерзлі й голодні, вслід за Ароном, Аронихою й Аґасфером до синагоги Золота Роза на Векслярську, відклавши обід за знайденого ґульдена на потім.

      У синагозі було порожньо, лахмітники тупцювали якийсь час у проході між лавочками й не квапилися підходити до столика, на якому лежало розгорнуте Святе Письмо – тут було тепло, а там – у конюшні на Замарстинові і в підвалі на Пекарській, і в Ароновій халупі знущався з людей знавіснілий мороз.

      Готові були ждати на рабина хоч до ночі. Але невдовзі вийшов до них кантор і спитав, чого вони хочуть. Кантор упирався, запевняв, що рабина нема, але Арон люто смикнув себе за пейси і прорік таке, від чого кантор позадкував і зник у притворі.

      – До ребе прийшов Вічний жид!

      Рабин зайшов не сам, він ніколи не розмовляв з віруючими наодинці, біля нього завжди стояв пахолок, який мав за обов’язок похитувати схвально головою під час проповіді рабина і захоплено прицмокувати «це-це-це», – називався такий служка цецале.

      Рабин погладив бороду, підійшов до лахмітників, довго придивлявся, морщився, врешті запитав, хто з них Вічний жид.

      Аґасфер підвів голову, мовив:

      – Я. Я не подав води Ісусові, коли він ніс хрест на Голготу.

      – Вей мір! – охнув рабин і затулив долонями лице, він довго не віднімав долонь, щоб, крий Боже, ці люди не побачили в його очах глузливої посмішки, потім опустив руки і після хвилини розважливої задуми спитав:

      – То ти – Аґасфер?

      – Аґасфер, ребе, всі про це знають.

      – І ти пам’ятаєш того лжемесію, якого на п’ятнадцятому році правління кесаря Тиберія, коли ігемоном в Юдеї був Понтійський Пилат, а архієреями Анна і Каяфа, розіп’яли на Голготі?

      Аґасфер задумався, зиркнув на Арона, той підтакнув головою – не хотів розвіювати у старого його віри.

      – Так, я мав криницю під горою, а він просив води, та не подав я. А тепер караюся. Але чому, чому караюсь тільки я, коли всі такі? І спокійно живуть, і вмирають, а я ходжу, ходжу, ходжу, забувши свій рід і батьківські могили… Ребе, поможи мені знайти людину, яка все віддає іншим, а собі не бере нічого… Тоді я успокоюсь і помру…

      – Такого ти хочеш знайти? Вей мір, як можна знайти такого? Навіть птахи небесні… Але постій, між своїми ти не шукав?

      – Як він може між своїми знайти таку людину, коли вони не мають що віддати, – вставив Арон. – Ребе, порадь, що робити, коли нема що віддавати?

      – Шукайте – і знайдете, просіть – і дасться вам. Благословенний, в кого дорога чесна, хто в законі Господа ходить. Хто сіє із сльозами, той збере з піснями, – заговорив псалмами рабин, а цецале захоплено похитував головою, прицмокував, додаючи йому впевненості:

      – Це-це-це!

      – Але ж здобули беззаконники меча і натягнули лука свого, щоб повалити мізерного й бідного, – крізь сльози мовив Арон, згадавши Давидів псалом.

      Цецале захитав головою, але вмить спам’ятався, що ці слова вимовив не рабин. Ребе схилив голову, думав, що відказати, потім спитав