Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук

потім почала в ньому перемагати цікавість. Йосип витягнув учетверо складеного папірця і, тицьнувши ним під ніс Міхалові, ховав до внутрішньої кишені кацавейки. Маєстатичність Сухоровського вмить здиміла, він спіймав рукою ковалеве зап’ястя, листок випав на стіл.

      – Що там? – спитав.

      – Ти ж учений, сам прочитаєш, ще й мені розтлумачиш, хоч я вже й без тебе знаю, що не генерали, а простий люд приступив у Польщі до роботи. Недаром ці листки прийшли до нас – шевців, кравців, ковалів, яких обложили додатковими податками, а не до таких комедіантів, як ти.

      За шинквасом дрімала тлуста шинкарка. Враз загримотіли двері, досередини увійшов чорновусий офіцер у погонах з золотими тороками, шапці-баранці, у шинелі, перехрещеній портупеями.

      Шинкарка, звісно, зраділа гостеві, але, видно, ще й знала його, хоч військова форма на ньому була чужинецька, – розпливлася в радісній усмішці.

      – Яка честь, яка честь, пане полковник!

      – С Новим ґодом, ґоспожа! – рикнув офіцер чужою, проте зрозумілою мовою і попрямував до шинквасу. – Водочки, пожалуйста!

      Ясьо, який давно замовк у кутку, затягнув смичком мелодію австрійського гімну «Gott, behalte, Gott, beschütze unser’n Kaiser, unser Land»53, полковник шпурнув через зал Ясеві срібну монету і наказав грати «Боже, царя храні»; Ясьо не знав мелодії царського гімну, опустив смичок, монети з долівки не піднімав.

      Міхал з Йосипом якийсь час придивлялися до чужинецького офіцера, потім відвернулися, Сухоровський розгорнув листок.

      – «Відозва до росіян», – прочитав уголос. Глипнув на Йосипа, хмикнув.

      – Читай, читай…

      – «Польське патріотичне товариство, – читав Сухоровський, – організувало маніфестацію варшав’ян проти генералів, які капітулюють перед царем, відправило панахиду на честь страчених декабристів…»

      – От я і не знаю, хто такі декабристи, – перебив Йосип.

      – Почекай… «Микола І детронізований, сейм Королівства Польського проголошує повстання народним… Слава страченим декабристам! Пролита ними кров зігрівала холодні підземелля, в яких мучилися польські брати… Не проти російського народу піднімаємо зброю, ми ведемо війну з деспотизмом, який гнітить його і нас. За нашу і вашу свободу!»

      – Ну що, Міхале? – запитливо глянув Йосип в очі товаришеві. – Це до росіян заклик, так… Але й ми русини. Родаки… Може, вони і нас кличуть, адже кажуть: «За нашу і вашу свободу!»

      Сухоровський зняв циліндра, розгладив долонею волосся, гукнув до шинкарки:

      – Пуншу, гарячого!

      Довго дивився на Йосипа, в очах мінялися рішучість і вагання, потім мовив голосно:

      – Там, брацє, цікава справа розпочалася. Як ще і російські кріпаки візьмуться…

      Чужинецький офіцер весь час до них приглядався, а зачувши, що вони розмовляють по-українськи, взяв свій келих, тарілочку з закускою і підійшов до їхнього столика.

      – Дозвольте представитися, – сказав по-російськи, стукнувши закаблуками. – Царський резидент

53

Боже, збережи, Боже, захисти нашого цісаря, нашу країну (нім.).