Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук

найзвироднілішого, об’єдналися ви всі? Обізвіться хоч один!

      Пан Йов’яльський дрімав у візочку, його приспали музика і галас, а коли стало тихо, він прокинувся, у його поле зору увійшов гурт довговолосих юнаків і панночок з наманікюреними нігтями, він запитав:

      – Панове, де я є?.. В якій державі?.. А ці патлаті кавалери, ці панночки з рисячими пазурами – то люди-и?

      – Бог мені свідком, – мовив тихо Фредро до Камінського, – я напишу для вас п’єсу, яка буде називатися «Пан Йов’яльський!».

      Він засміявся, а Лобковіц полегшено зітхнув, ще раз узяв за лікоть Фредра, але публіка чекала його слова. Ржевуський простягнув уперед руки, заблагав:

      – Скажіть нам щось, герою битв наполеонівських!

      – Скажіть, скажіть! – залементувала молодь.

      Фредро сперся обома руками на паличку і, опустивши голову, заговорив:

      – Так, я один раз бачив Наполеона, в Італії. Він мав неабиякий ораторський хист, я тільки перекажу його слова, з якими він звернувся до нас, польських патріотів, а ви вже уявіть собі наполеонівські інтонації. – Фредро розпрямився. – Бонапарт сказав тоді: «А взагалі, що ви тут робите, поляки? Марнотратите, тиснете дівок, п’єте дорогі вина… Ви добре вмієте хвалитися вашим патріотизмом, але покажіть ще, як умієте працювати. Вам треба офірувати собою». Пане губернатор, я від усього серця дякую вам за похвалу. Повірте мені, що я повірив у щирість ваших слів.

      Божок упав із п’єдесталу. Юрба, що німіла у побожному екстазі перед новоявленим месією, товпилася, щоб стати ближче до нього, враз позадкувала, відступала, змішувалася, ділилася, хтось із академіків вигукнув: «Ганьба нам!», і кілька юнаків демонстративно попрямували до виходу, інші розходилися в усі кінці залу, ховалися одне за одного, щоб слова поета, адресовані всім, не вчепилися одного, не приклеїлись, не затаврували, не поставили під сумнів найщиріший патріотизм.

      Посередині залу залишилися лише Фредро з Камінським і навпроти них губернатор, Захер-Мазох і Зайончковський. Соломон Бальзамін у супроводі пахолків вийшов у бокову кімнату, вслід за ним дочки і зяті тручали візок з паном Йов’яльським, Едмунд Ржевуський стояв біля засклених дверей, що виходили на Губернаторські вали: закривши долонями обличчя, він схлипував від конвульсивних ридань.

      Зайончковський – мізерний, худий, висмоктаний – поїдав очима Фредра, пальці його рук карлючилися в безсилій люті: перед ним стояв кавалер ордена «Virtuti militari», і орден той, прикручений до правого вилога камзола, світився на грудях у поета, осліплював, обезвладнював актуарія карного суду, який у думці накладав на Фредрові руки кайдани і так їх стискав, що хрускотіли зап’ястя, синіли пальці, з-під нігтів виступала кров, і пальці ті ніколи вже не зможуть тримати перо, і ніколи не напишуть того, що нині він задумав.

      Захер-Мазох не був поляком, він не знав роздвоєнь, не розумів ненависті запроданого поляка до поляка прозрілого; він був німець, який прийшов господарювати на чужій землі, і йому вигідні