Відрубність Галичини. Іван Франко

ґрунті. На мій погляд, домашнім спором поміж українцями є боротьба між тими українськими таборами, які визнають окремішність Русі від Росії, не відрікаються від своєї національної мови, свого національного духу, своїх звичаїв, а відрізняються чи то в соціальних справах, чи в питаннях політичної тактики. І можу ствердити, що польська партія, до якої я належу, не втручалася ніколи до спорів між Романчуком, з однієї, а Барвінським та Вахнянином, з другої сторони. Бо тут борються між собою українці, з яких одні нині стоять за опозиційну політику, другі – за те, щоб знову з допомогою покірності і підлеглості урядові намагатися отримати щораз нові здобутки для української національності. Але хто виступає під гаслом «одна мова і одна віра від Карпат аж до Волги», хто українську мову перетворює на російську, хто (як один невдалий кандидат на минулих виборах) в ім’я цього гасла приймає православ’я і намагається його поширювати серед уніатського люду, хто у виданнях для української людності ширить обожнювання царя, – з тим слід боротися як з ворогом Польщі і Русі. І якщо справжні українці борються з цим смертоносним напрямом, то ми, поляки, без різниці партій, маємо право і обов’язок стати на боці українців проти москвофілів, які хочуть згубити свою власну народність. Це невтручання до внутрішніх справ між українцями, це законна боротьба з ворогом, просте здійснення обов’язку самооборони. Виконуючи той обов’язок, польська демократія зовсім не виступає проти засади, згідно якої відносно українців діє на основі справедливості. І визнання національних прав, так само як не порушує засад справедливості й волі той, хто відштовхує від стріхи своєї або брата свого злочинну руку, яка підкладає до тої стріхи вогонь».

      1

      Народився 30.06.1880 р. у с. Бабине на Станіславівщині. Закінчив Віденський університет (1912), працював юристом, був активним діячем Русько-української радикальної партії. Тривалий час співпрацював з часописами «Діло», «Гасло», «Громадська думка», «Рада», «ЛНВ», де опублікував багато статей на політичні та літературні теми, а також перекладів. Поезії публікував у альманахах «Багаття» й «Нова Рада». Окремо вийшла збірка «Любовтуга» (1901).

      У 1918—1919 М. Лозинський був секретарем закордонних справ уряду ЗУНР. З 1921-го до 1927 р. обіймав посаду професора міжнародного права Українського вільного університету у Празі. У 1927 р. переїхав до Харкова, завідував кафедрою права Інституту народного господарства.

      Написав підручник «Міжнародне право»,