Відрубність Галичини. Іван Франко

ті народності, а по-друге – творить їх центрами, притягаючими для братніх народностей за кордоном. Ціле фатальне нещастя Австрії є, що вона сеї простої речі ніколи не розуміла і досі не розуміє.

      Ми не хочемо більше говорити на сю тему; може, ще коли прийде нагода, а тепер скажемо ще одно. «Правда» кінчить свій політичний декалог так: «Треба боротися з усіми, що допускаються в тім взгляді (т. є. в русько-австрійськім) якихось суперечностей або неясностей».

      Хто се ті грішники? Зразу «Правда» вказує москвофілів, а потім приплітає й радикалів. Яких суперечностей та неясностей допускаються радикали? Чи вони гірші русини від Барвінського? Чи, може, конспірують проти Австрії? «Правда» не вказує фактів, а тільки знає одно: гузя на радикалів! Хіба тим немилий радикалізм «Правді», що, як вірно каже «Діло», «освідомлює селянина про його права та виступає проти шляхотсько-польських порядків у Галичині». Але коли так, то що ж би «Правді» говорити про австрійську ідею державну і про «чисто австрійську основу?» Адже вірніше було би сказати про ідею історичної Польщі, про польськошляхетську основу.

      Для ідеї історичної Польщі москвофільство, яке б воно не було, – лютий ворог, коли тимчасом для Австрії воно вчора було неприязне, нині робиться приязне, а завтра може статися обов’язковим. Для польсько-шляхетського панування в Галичині радикалізм справді страшніший від москвофільства, і, елімінуючи його з руської народної роботи, «Правда» добре показала, на чий млин воду горне. Та й коли «Правда» велить великим русинам боротися з усіми, хто «в тім взгляді» допускається якихось суперечностей і неясностей, то повинна би сама поперед усього боротися з д. Барвінським, котрий, напр., засідає і є головою в товаристві ім. Шевченка, до котрого належать і де працюють також радикали. Або д. Барвінський повинен би виступити з такого товариства. Адже як боротьба, то боротьба!

      Зарівно «Правда», як і «Буковина», люблять покликатися на різні слова гр. Бадені і цитувати їх як «письмо Святе». «Що сказав мені гр. Бадені?» – заповідає проф. Стоцький у заголовку своєї статті про реальну політику і з великим пієтизмом приводить мудре речення: «Коли русини будуть сильні, освічені та багаті, тоді кожде правительство мусить їм дати те, чого їм буде треба». Я також мав те щастя говорити з гр. Баденіми, і здається, що зо мною вони говорили навіть щиріше, ніж з проф. Стоцьким, бо один із них сказав мені речення, котре становить властиво другу половину, конечне доповнення того, яке я власне сказав:

      «Були б ми дурні, якби, маючи власть у руці, не визискали її в той спосіб, щоби якнайдовше не дати русинам стати сильними, багатими і освіченими, тим русинам, в котрих щиру прихильність для наших інтересів не віримо».

      А один із гр. Баденіх швидко по «новій ері» мав сказати до одного руського посла: «Все те, чого жадають Романчук і товариші, ми вам дамо, дамо вам ще більше, але жадаємо від вас одного – вашої душі». Се значить: щирої, безоглядної служби нашим, шляхетсько-польським інтересам. Тоді той посол відразу