Відрубність Галичини. Іван Франко

з тюрми хвиля бурливого року винесла Кобилицю на становище, про яке він перед кількома місяцями, певно, не смів і думати. Не диво, що його вибір діткнув буковинських шляхтичів дужче, ніж вибір якого-будь іншого селянина. Один із тих шляхтичів, якийсь поляк із Чернівець, що підписався буквами G. N., не залишив бризнути на Кобилицю їдким памфлетом у 22 ч. тарнівської часописі «Zgoda» з дня 29 липня. Оповідається там, що дня 10 липня, в день Св. Петра й Павла по руському календарю, був у Чернівцях на ярмарку «nasz poczciwy Szela», звісний ватажок тарнівських різунів із 1846 р., перенесений урядом до камеральних дібр Сольки коло Радовець, де для нього закуплено 32 морги землі. Шеля буцімто жалувався на уряд, що не велів його вибрати послом до Відня, і, вишукавши покутного писаря, подиктував йому жалобу до міністра внутрішніх справ, де виказував свої заслуги коло добра Австрії, покликується на те, що в Тарнівщині його вважали «królem chłopów», і твердить, що властиво йому слід було бути послом до сейму. «Przeciwnie, – пишеться буцімто в тій супліці, – z okręgu rusko-kimpolungskiego wybrano Luciana Kobielica, który niczem więcej nie jest jak tylko prostym chłopem, który w r. 1843 się poważył mieszkańców tego samego sioła i dozorców pańskich napastować, gęby im zapychać, krzyżować, do drzew przywiązywać, na nich kipiącą smołę lać; za co kryminalnie karany na ciężkie więzienie i do 50 kijów skazany został. Takiego człowieka na Sejm wybrali! Cóż może być z wyzwolonego kryminalisty?14»

      Д-р Кайндль, згадавши про ту допись, справедливо догадується, що ся нібито супліка Шелі мусить бути безличним фальсифікатом, бо коли б таке письмо справді вплинуло до міністерства, то воно було б не залишило зарядити слідство і не допустити злочинника до мандату. Я додам, що й інші посли, особливо галицько-польські шляхтичі, які дуже чигали на компромітування руських послів, були б не залишили визискати сеї справи, коли б у ній було хоч зерно правди. Факт, що вибір Кобилиці, невважаючи на сей памфлет, затверджено у Відні без суперечки, доказує найліпше, що в розрухах та злочинах під час бунту 1843 р. Кобилиця не брав участі і з приводу сього факту, хоч, ув’язнений, не був кримінально засуджений, а пізніший засуд 1847 також не був для нього дифамацією.

      У віденськім сеймі Кобилиця, простий, неписьменний гуцул, що не знав німецької мови, не міг, очевидно, відіграти ніякої ролі. Він був німим свідком подій, у яких, певно, 90 % не розумів. Щонайбільше він міг вносити подання від громад, прислані на його руки з Буковини, з жалями на панські кривди, на відбирання ґрунтів, полонин і лісів. Таких подань через руки селянських послів впливали тоді тисячі; в реєстрі, публікованім при стенографічних протоколах нарад сейму, деякі зазначені яко внесені Кобилицею15. Важніше було те, як він голосував у сеймі. При незчисленних поіменних голосуваннях – першій формі обструкції в австрійськім парламенті – ми можемо досить добре слідити, як держав себе Кобилиця. Отже, він належав до так званої лівиці, тобто до демократично-радикальної часті сейму. В найважнішій справі, ухваленій у Відні, в справі знесення панщини (внесок Кудліха), він разом з більшою частиною галицького й буковинського селянського посольства голосував радикально за знесення панщини без відшкодування панам. А хоча більшість сейму заявилася за відшкодування, що в кождій провінції мало бути виплачене з крайових фондів, то все-таки народна пам’ять заховала згадку

14

«Навпаки… з Русько-Кимполунзького округу вибрали Лук’яна Кобилицю, який не хто інший, як простий селянин, котрий наважився в 1843 р. мешканців цього самого села і панських наглядачів напастувати, забивав їм роти, розпинав, прив’язував до дерев, обливав їх киплячою смолою, за це його було кримінально покарано на тяжку в’язницю і 50 київ. Таку людину вибрали до Сейму! Що ж може вийти зі звільненого злочинця?» (Польськ.)

15

Такі подання роблено і вношено в значній часті з ініціативи послів. На се, крім інших доказів, маємо також лист Кобилиці, писаний не ним самим, ще й німецькою мовою, але за його диктатом із Відня дня 2 серпня 1848 р. до священика в Плоскій з порученням, «аби він скликав депутатів (себто громадських пленіпотентів) із Путилівщини і їх запитався, чи хочуть вони, щоб ґрунти, належні до нашого околу, забрані нам від дідичів назад, нам віддано. Скоро депутати бажають собі того – а Іван Пуреш має прецінь письма, – то нехай зроблять просьбу до ради державної, в котрій, окрім дідичів, має бути также докладно подане, кілько нашої землі поодинокі домінії мають у посіданні. Тоту просьбу нехай відтак посилають мені, аби її передати раді державній». Сей лист має тепер у своїм посіданні проф. Смаль-Стоцький.