Добрий ангел смерті. Андрей Курков

через борт і знову завмер, зависнувши над палубою шхуни.

      – Давай, словят оні тєбя!

      Я стрибнув, і дійсно, двоє рибалок спіймали мене, пом’якшивши моє приземлення.

      – Марат, заводі! – сказав один із них другому.

      Вони якось швидко зникли на цій невеликій шхуні, залишивши мене самого серед мішків, ящиків і повалених під правим бортом сіток із великими білими поплавками.

      Шхуна здригнулась і почала відходити від височенного борту плавучого рибзаводу. Тут унизу, поруч із водою, було прохолодно. Я присів на мішок і тут же схопився – напоровся задом на щось гостре. Помацав руками й обімлів: у мішках поза всяким сумнівом була зброя – чи то гвинтівки, чи то автомати…

      «Ось тобі й маєш! – подумав я, перебираючись і влаштовуючись на ящику з консервами. – Хороша шхуна, з уловом…»

      – Ей, братан, сюда іді! – покликала мене фігура, що виглянула з боку стернової кабіни.

      Я взяв свій рюкзак і пішов. Зупинився біля кабіни. Тут же був вхід у каюту, що розташовувалася під палубою.

      – Стєпан, – простягнув мені руку чоловік, який покликав мене. – А там, за рульом, Марат…

      – Коля, – відрекомендувався я.

      – Випіть хочеш? – запитав Степан.

      – Спасібо, нєт.

      – Ну, захочеш – скажі. Ми-то самі нє пйом, но для ґостєй всєґда імєєтся… Ти, Коля, случайно нє маковий ґонєц?

      Удруге я почув схоже запитання.

      – Нєт, – сказав я, не знаючи, але здогадуючись, що може означати це словосполучення.

      – Жаль, – поволі мовив Степан. – А то б тєбє работкі подбросілі… Да ладно, іді полєжі… Ми тєбя утрєчком висадім… Тєбє ж всьо равно ґдє? Лішь би от жілья подальше? Да?

      Я кивнув.

      Мене раптом стало хилити в сон: ця дрібна хвиля заколисувала. Я спустився в каюту і приліг на ближню койку. Тут же попливла перед очима якась кольорова пляма. Потім настала цілковита темрява – це я вже спав, чуючи працьовите бурчання дизелька, що сховався десь тут же, під підлогою каюти.

      Крізь неміцний сон посеред ночі чулися мені якісь розмови, брязкіт заліза. Потім був удар, і я машинально втиснувся в ліжко, виставивши праву руку вбік. Але потім настало затишшя, і знову заколисуюче забурчав дизельок.

      Вранці мене розбудили. Я вийшов на палубу, і перше, що кинулося мені у вічі – це відсутність брезентових мішків, у яких містилася зброя. Картонні ящики з консервами акуратно стояли, складені під лівим бортом.

      – Вон твой бєрєґ! – сказав мені Степан.

      Я подивився на пустельний, з відногами брудно-жовтий берег. Нічого привабливого в ньому не було. Раптове відчуття чи то розпачу, чи то розгубленості раптом скувало мене. Я мовчав і дивився вперед. Під ногами погойдувалася палуба, а жовтий безликий берег погойдувався метрів за сто від нас.

      – Щас Марат подруліт, тут глубоко, можем совсєм блізко подойті. У тєбя вода єсть?

      – Вода? – перепитав я, повертаючись зі свого заціпеніння.

      – Пітьєвая.

      – Нєт.

      – Ну ти дайош… – Степан