Добрий ангел смерті. Андрей Курков

пожовклу газету. Яке ж було моє здивування, коли, взявши її в руки, я прочитав назву: «Вечірній Київ». Тут я остовпів і протримався кілька хвилин у такому стані.

      Номер «Вечірнього Києва» за 15 квітня 1974 року просто ошелешив мене. Трохи оговтавшись, я знову засунув руку в брезент намету, витягнув звідти коробку сірників і фотоапарат «Смена». Більше всередині нічого не було.

      Господарем намету, скоріше за все, був мандрівник-одинак. Якщо судити з газети, то він виїхав із Києва 15 квітня далекого 1974 року. Ось і все, що про нього відомо. А сам він, мабуть, розчинився в піску. І я машинально оглянув напруженим поглядом пісок, боячись побачити сліди висушеної сонцем мумії.

      Погляд повернувся до фотоапарата «Смена». Я розчохлив його, оглянув. Усередині начебто була плівка, майже до кінця відзнята – у віконечку відзнятих кадрів стояло «34». Значить, залишалося там іще два кадрики…

      До втоми приєднався невизначений страх. Пригадалися сліди навколо місця моєї ночівлі… Я задумався.

      «Може, прикордонники? – була перша думка. – Адже це вже не СРСР, а Казахстан!» – «А чого боятися? – виникла друга думка. – Ну обійшли навколо тебе, але ж не чіпали, не розбудили і документів не вимагали!» – «Вас послухати, так, навпаки, радіти треба тому, що поруч існує якесь життя, що виявляє до мене жвавий інтерес… – сказав я цим думкам. – А я вже втомився від інтересу до мене… Мені було б веселіше, якби ніхто взагалі не знав про моє існування…»

      Незважаючи на втому, невиразний страх змусив мене зібрати речі, укласти фотоапарат у рюкзак і, взявши в руки каністру та намет, пройти з півкілометра й тільки там уже влаштовувати ночівлю.

      Цю ніч я спав неміцно, але зручно, постеливши на пісок знайдений намет. Іноді раптом прокидався і прислухався. Але тиша заспокоювала, і я знову пірнав у неглибокий сон до наступного внутрішнього сигналу тривоги.

      23

      Наступного ранку я просунувся ще на кілька кілометрів уздовж краю прибережного плато. Лінія берега йшла вліво. Одноманітне тремтіння горизонтів, які оточували мене: і морського, і пустельного, розмитого теплим маревом, немов у тій точці земля переплавлялася в небо або навпаки, – викликали в мені роздратування. Я вже не шукав поглядом у морі кораблів і не оглядав жадібно пустельні далі. Просто йшов уперед, не будучи до кінця впевнений у правильності обраного напрямку.

      У каністрі залишалося не більше двох літрів води, хоча мені здавалося, що витрачаю її я більш ніж економно, не кажучи вже про те, що вмиваюся тільки в морі. Але цей тягар, що приємно побулькував у каністрі, створював упевненість у безпеці мого перебування в пустелі. А тягар у рюкзаку створював упевненість у ситості, нехай і одноманітній.

      Намет частково звисав із рюкзака, але я вже розрахував, що коли з’їсти ще п’ять-шість бляшанок консервів, він увійде в рюкзак повністю.

      Загалом, рух мій уздовж каспійського берега був одночасно і стихійним, і спланованим одночасно. Крім того, якась віра або навіть упевненість