Місячний камінь. Уїлкі Коллінз

Мартует теж це помітив. Він поглянув на мене і промовив з властивим йому похмурим гумором:

      – Індусам цієї ночі потрібні будуть парасольки, Беттередж.

      Добре йому було жартувати. Але я не був знаменитим мандрівником і пройшов свій життєвий шлях, не ризикуючи життям серед злочинців і вбивць у різних заморських країнах. Я ввійшов до своєї кімнатки, сів у своє крісло, весь спітнілий, і запитав себе безпорадно: «Що тепер робити?» В такому тривожному стані духу інші впали б у розпач; я ж кінчив зовсім інакше. Я запалив люльку і глянув у «Робінзона Крузо».

      Не минуло й п’яти хвилин, як мені трапилось це чудове місце, сторінка сто шістдесят перша:

      «Страх небезпеки в десять тисяч разів страшніший, ніж сама небезпека: коли вона з’явиться на наші очі, ми переконуємось, що тягар тривоги значно більший того нещастя, яке нас тривожить».

      У людини, яка після цього не увірує в «Робінзона Крузо», або не вистачає в голові десятої клепки, або ця людина безнадійно закохана в свою самовпевненість. Не варто витрачати на неї докази, краще зберегти їх для когось із більш довірливою душею.

      Я давно вже запалив удруге люльку і все ще захоплювався цією чудесною книжкою, коли Пенелопа (що подавала гостям чай у вітальні) прийшла до мене з новинами. Вона залишила Цокотух, коли ті співали дует – слова починалися з «О», і музика відповідала словам. Вона помітила, що міледі робила помилки, граючи у віст, чого з нею раніше ніколи не траплялось. Вона бачила, як знаменитий мандрівник заснув у кутку. Чула, як містер Френклін потішався над містером Годфрі з приводу жіночих комітетів взагалі, і містер Годфрі відповідав йому значно різкіше, ніж личило джентльменові з такою лагідною вдачею. Підглянула, як міс Речел, напевно, намагаючись заспокоїти місіс Тредголл, показувала їй фотографії, а сама крадькома так поглядала на містера Френкліна, що жодна тямуща покоївка не помилилася б і на хвилину. Нарешті, вона бачила, як містер Кенді, лікар, який таємниче зник у вітальні і потім таємниче повернувся, зайшов у розмову з містером Годфрі. В цілому справи йшли краще, ніж можна було сподіватись, судячи з того, як пройшов обід. Якби тільки ми могли протриматися ще з годинку, старий батечко Час підвіз би екіпажі, і ми зовсім спекалися б гостей.

      Все минає на цьому світі, і навіть заспокійливий вплив «Робінзона Крузо» минув, коли Пенелопа пішла від мене. Я знову розхвилювався і вирішив обійти навколо садиби, перше ніж почнеться дощ. Замість того щоб узяти лакея, в якого був людський і, отже, непридатний для першоголіпшого непередбаченого випадку ніс, я взяв з собою собаку-шукача. Можна було покластись на те, що його ніс почує чужого. Ми обійшли довкола садиби і вийшли на шлях; повернулись так, як і пішли, – ні з чим, не знайшовши жодної людської істоти, що переховувалася б поблизу будинку. Я знову посадив собаку на цеп і, повертаючись через кущі, зустрів наших двох джентльменів, що виходили з вітальні. Це були містер Кенді і містер Годфрі; вони (як сказала мені Пенелопа) все ще розмовляли між собою, тихо сміючися з якоїсь дотепної вигадки. Я здивувався, що вони подружили, але, звичайно,