Помститися iмператору. Тимур Литовченко

один кінь продовжує насуватись на неї… Об'їжджає повільно…

      Гелена вперто втупилась у землю, так і в'їлася очима у свої босі, збиті до крові ноги. Не звикла вона, молода заможна козачка, ходити босоніж, тим паче восени по полю та лісу. От і збила ноги.

      Але це байдуже. Бо відчуває вона: смерть її вже поблизу. Та перед смертю…

      Богородице, заступнице!!! Чом ти забарилася?! Спаси і збережи…

      Козацький кінь зупинився перед нею.

      – Гелено!

      Вона вперто дивиться на брудні скривавлені ступні – аби тільки не підводити голови, тільки б не зустрітися очима із цим покидьком…

      – Гелено! Одне твоє слово – і все одразу скінчиться.

      Порив мокрого вітру кидає в обличчя жмуток зів'ялого листя. Восени життя лісів, полів та луків згасає. Саме час згаснути і її життю…

      Вона уперто зціпила губи. Нема про що їм розмовляти. Нема…

      – Скажи тільки, де нам шукати твого нареченого – Степана Раковича?

      А звідкіля ж їй знати…

      – Не впирайся – тобі ж гірше!

      «…твого нареченого – Степана…»

      Так. Лише минулого літа він просив: «Зачекаємо трохи – наступної осені одружимось!» От і настала нарешті осінь – але так вони й не одружились.

      Не встигли…

      Шкода.

      – Іване, навіщо ти це питаєш?.. – Гелена нарешті не витримала, розліпила губи й заговорила, проте все ще не зводячи очей на головного свого мучителя.

      – Одне твоє слово… бодай один натяк, люба моя Гелено, – і ти вільна! Навіщо тобі впиратися?! Скажи, де Степан? Скажи, Гелено! Я ж насамперед про тебе піклуюся, про твоє життя, яке мені дорожче…

      – Эй, вы! Чего вы там гуторите промеж собою, а?!

      – Обожди, не бойся – мы против вас ничого лихого не помышляем!

      – Еще б вы попробовали что худое против нас задумать – я бы вас!..

      – Та зачекай!..

      – Слушай, казак! Я должен слышать и понимать все, что вы там промеж собою гуторите! Слышать и понимать все – не то испробуешь вот этого!!!

      За спиною лунає залізний брязкіт.

      – Не грозися саблею – зря ты так. Да и если даже я буду по-вашому говорить, с ней-то что поделать?! Не умеет она вообще по-московскому…

      – А у меня вот небось да сумеет!!!

      Вдарили за спиною кінські копита, але Іван теж пришпорив коника і став на шляху невидимого вершника, загородив собою полонянку. Заіржали коні, вдарившись боками, а далі почулися слова:

      – Не суетися, я у ней все сам распытаю.

      – Ой гляди, казак! Не выпытаешь, куды гетманский посланец запропастился, – не миновать тебе дыбы да щипчиков каленых! Плачут по тебе щипчики, ой плачут – как по последнему каторжнику…

      – Не горячися…

      – Да одно мое слово – и тебя!..

      – Дарма ты так.

      – Вот уж будет тебе тогда и «дарма», и тюрьма!

      На тому роз'їхались: тихенько лаючи «упрямца-казака», московит позадкував, Іван же повернувся до полонянки. Але тепер не лишився у сідлі, а спішився, зробив конвойним знак відійти геть. Коли ж ті позадкували, упритул наблизився до Гелени, і хоча вона