Помститися iмператору. Тимур Литовченко

я тобі хіба не любий?

      – Ні.

      – Зовсім?

      Гелена з презирством відвернулася.

      – Диви не прогадай! Одне твоє слово – і врятуєшся.

      – Яке це слово: про те, куди подався мій любий Степан, – або про те, що ти мені все-таки любий?

      Іван поглянув на дівчину з надією, що несподівано спалахнула у серці, й невиразно промимрив:

      – Я щось неодмінно придумаю – одне твоє слово!..

      Та в очах Гелени не було нічого, крім презирства:

      – Ні, Йване, навіть не сподівайся. Я кохаю лише свого Степана і не зраджу ні його, ані себе. Де його знайти, не скажу. Бо не знаю. А якби навіть знала, то нізащо б у світі не сказала! А так кажу: шукай вітру в полі – таке моє слово! Тебе ж зневажаю як останнього пацюка. Що ж до московитів, то це вовки люті: вони не випускають свою здобич. Мене не випустять, тебе не випустять теж. Смерть твоя недалечка, ти це знай, Іванчику, – просто знай… і живи з цим далі… якщо тільки зможеш жити!

      – Гелено!..

      – Коли зараз мені судилося вмерти – помру: мабуть, така моя нещаслива доля. І краще померти, аніж хоч би слово ще мовити…

      Відвернулася Гелена, міцно замружившись. І хтозна, які картини проносились перед її внутрішнім поглядом. Іван же очікував, що вона порушить мовчанку, – але марно!

      Тут нарешті й московити з пагорка озвалися:

      – Ну что, казак, призналась она, где искать гетманского посланца? Аль полтыщи червонцев тебе и не нужны вовсе?..

      Похнюпився Іван і сказав лише:

      – Нет, не созналася… Делайте с нею, что хотите, бо со мною и говорить больше не сбирается.

      – Эх, казак, казак, – один з московитів хвацько підкрутив вуса, – да знаешь ли ты… да и она знает ли, что мои солдатики сей же час с ней сделают, ежели она языка своего поганого не развяжет?! Да я прикажу токмо…

      – От и наказывай солдатам своим, бо мне с нею не сладить, – сумовито зітхнув Іван.

      – Потому не казак ты, а баба! По всему видать, баба! Га-га-га-а-а!..

      Обидва московити заіржали немов огирі, засміялися й солдати-охоронці. Іван же повісив голову, немов побитий собака, та відійшов подалі – до одинокої осики, що стояла далеко від лісу, немов розвідник, що випередив основний загін. Там опустився на коліна, потім на землю і закляк, заткнувши руками вуха, щоб не чути жахливих зойків та волань…

* * *

      – Эй, казак, подымайся – едем назад, что ль!..

      Він ошелешено позирнув на кінного московита, перевів погляд на солдатів, що всміхалися якось сито й задоволено, і далі – на непритомну Гелену, яка лежала горілиць на тому самому пагорку. Мовчки підійшов, зупинився біля дівчини, роздивляючись «роботу» солдатиків: дуже бліда, тіло вкрите величезними синцями та саднами, розбиті губи, колись коралово-червоні, а тепер коричнево-сизі, міцно зціплені зуби, широко відкриті очі, колись волошково-сині, а тепер блякло-скляні, в очах назавжди застигли біль та безумство… І – кров, що тече по ногах, стікає на сиру землю…