Помститися iмператору. Тимур Литовченко

тепер, виявляється, має ще й нареченого завидного – товариша Іванового… тобто колишнього Іванового товариша Степана, сина козацького сотника Раковича.

      А Степан-то, Степан!.. Спочатку Іван щиро сподівався, що його товариш (колишній!) такий самий безрідний сирота, як він сам. Проте у Степана швиденько відшукався і заможний батько, і маєток. А тепер він ще й кохану Іваном дівчину в уміло розставлені тенета заманив…

      Усе їм – багатим, заможним! Степану Раковичу та Гелені Каплі – миру та щастя, багатства та слави, дітей та многая літа…

      Все їм!!!

      А бідному сироті Іванові – нічого!

      Ні-чо-го…

      І знов як у пісні:

      А я бідний, безталанний;

      Степ широкий – то ж мій сват,

      Шабля, люлька – вся родина,

      Сивий коник – то мій брат…

      Мало того: ці багатії ще й насмілюються знущатися з тих, кого доля підло ошукала. Степан же казав: ось тобі, кохана моя Геленонько, серце Йванове, кинуте під ніжки, – роби з ним, що хочеш! Зрадник підлий – хіба товаришеве серце варте того, щоб кидати його під ноги дівчині?!

      Але хіба ж і сам Іван із задоволенням не кинув би Степанове серце красуні Гелені під ноги?! Кинув би, ой кинув!..

      Тільки не візьме вона від нього нічого – ні його серця, ані Степанового.

      Бо має вже під ногами все!

      Отакі вони підлі, сатанинські створіння – дівчата…

      І хоча струмок аж ніяк не нагадував бурхливу Ятрань, впав Іван на коліна на його бережку, занурив розпечене гнівом та соромом лице у чисту крижану воду – і стояв так, доки не оговтався.

      А коли випростався та звівся на ноги, то відчув, що образ красуні Гелени змінився іншим – якоюсь жахливою примарою із зовнішністю, що лише віддалено нагадувала колись милий серцю, а тепер ненависний образ. Це була не дівчина й не жінка – якесь страхіття у лахмітті, вкрите жахливими рубцями та кривавими ранами.

      Бридкого видіння все-таки не вистачило, щоб загасити у серці відчайдушну жагу помсти. Тоді Іван уявив, як колишнього його товариша Степана страчують сотнями різних способів водночас. На серці ще трішечки полегшало. Іван відійшов від потока, впав на залиту літнім сонечком галявину й замислився.

      Отже, якщо складена безвісним невдахою (як от він!) пісня так точно описує усі його невдачі, то може, у пісні ж міститься також відповідь щодо його подальшої долі?! Мабуть, що так!

      Степ широкий…

      Шабля…

      Люлька…

      Сивий коник…

      Так, відтепер його шлях лежить на Запорізьку Січ і тільки туди – на дніпровський острів, де збираються такі ж сіромахи, як от він! Колись Іван мріяв потрапити туди разом зі Степаном, проте тут, очевидно, їхні шляхи розходяться: багатим та заможним личить служити у почті самого гетьмана – це не для бідних; незаможній же голоті місце на Хортиці – це не для багатих!

      Більш того, раніше Іван якось не надавав великого значення спробам гетьмана Яна Мазепи закріпачити голоту. Не він перший намагався зігнути шиї вільних козаків ярмом кріпості, не він і останній. Нічого з того не вийшло – ну що ж!.. Але тепер Іван раптом