Помститися iмператору. Тимур Литовченко

до якого дерева простягали обідрані від листя віти.

      – Не з-за грошей, а тому, що ненавиджу всіх вас, зарозумілих заможників…

      – То це, по-твоєму, я зарозуміла?!

      Бідолашний Іван лише очі відвів та пробурмотів:

      – Ні, все перемінилося. Ти навіть вдяглась у це дране лахміття… Тепер ти стала такою самою, як я – незаможною. Тепер ми рівні у бідності нашій… кохана моя Гелено!

      – Що-о-о?! «Кохана», кажеш?!

      – Так, пані мого серця, – продовжував Іван, тим не менш не насмілюючись поглянути на дівчину, – я кохаю тебе. І саме тому не насмілився б учинити будь-що зле проти тебе. Це зайвий раз підтверджує, що полюють на тебе московити, не я…

      – Йване!..

      Стільки ненависті було в цьому короткому вигуку, що він нарешті наважився підвести очі на дівчину.

      – А от ти, немилосердна – ти не кохаєш мене.

      – Я тебе ненавиджу, – крізь зуби процідила Гелена. – А кохання… Їдь собі у Московію, яка тобі рідніша за рідну землю, знайди там рівну собі та й милуйся, кохайся з нею досхочу!!!

      – Але ж колись ти розмовляла зі мною зовсім по-іншому – мило й лагідно. І я мав надію…

      – Я розмовляла з тобою так, бо не знала, що замість серця в тебе – купка гною. А кохала і кохаю одного лише Степана, ясного мого сокола, за якого ладна померти.

      – Померти ти завжди встигнеш, – «заспокоїв» її Іван. Гелена здригнулася, зіщулилась. – Але спочатку скажеш, де його шукати.

      – Та чом се ти впився у мене, ніби той кліщ?! Кажу ж тобі, шукай його біля господаря, якому він служить віддано… на відміну від тебе, жалюгідний найманець.

      – Віддано?! Кому – гетьманові?! Пхе!..

      В голосі Івана було стільки зневаги та презирства, що Гелена мимоволі здивувалася і пробелькотала неслухняними губами:

      – Так, віддано…

      – Дурний він, Степанчик твій, ой і дурний же! Бо якби розумним був, то віддано служив би тобі, а не якомусь там Яну Мазепі, припадав би до ніжок твоїх струнких, а не возив би бозна-куди гетьманські листи. От який він дурень! І підлабузник – бо вислужується перед гетьманом. А про тебе й не думає подбати. Листи… Та пху!!!

      – Ти такий впевнений щодо листів?..

      – Кажу тобі, що, полишаючи табір гетьмана разом з іншими запорожцями, на власні очі бачив, як Ян Мазепа підкликав до себе Степана Раковича і передав якогось важливого листа. Степан же вклонився низько і почав уважно вислуховувати гетьманський наказ…

      – Ти був там, чув сказане Степанові…

      – Ні, не чув! Тільки бачив здалеку.

      – А ж я не була й не бачила зовсім!..

      – Але ж коли тебе знайшли у Батурині, в тебе було послання від нього…

      При цих словах Гелена зашарілася: адже тримала Степанового листа попід серцем – на грудях, і коли клятий підпоручник розірвав її лахміття, лист впав на землю. На її нещастя, ґвалтівник помітив це і хоча прочитати листа не зміг, проте побачив Степанів підпис, а тоді закричав, що знайдено слід небезпечного злочинця Раковича, за голову якого призначена винагорода – п'ятсот червінців.

      От