Зачарована Десна (збірник). Олександр Довженко

німецький пес. Пусти, лакиза німецька.

      Часом вони з високих вершин свого двобою падали; очевидно, од великої втоми, до звичайної лайки. Вони лаяли один одного брутальною лайкою! Коли хвилинний вітер здував з їхніх уст полум'я, вони диміли один на одного самими огидними лайками.

      – Пусти, нас… твоїй матері.

      – Ага. Просиш. Гад. Ось завтра повитягаєм з тебе жили, наріжем зірок з твоєї спини.

      – Ріжте. Ріжте, людоїди.

      – Одріжемо й язика твого. Скажеш, гадино.

      – Я нас… твоєму Гітлеру в рот.

      – Хрустітимуть твої кості. На очах твоїх поріжемо твоїх дітей і розпоремо черево твоїй жінці.

      – Слухай, іудо! Нечиста сило!

      – Заговориш, пес.

      – Невже тебе породила земля наша!

      Всього народила наша земля. Добре угноєна вона з давніх-давен кров'ю і трупом. Буде їй тепер.

      – Пусти руку. Пусти, не крути. Ти паскудний гній для німецької культури.

      – Я гній?

      – Ти.

      – Я мученик.

      – Брешеш.

      – Мученик я.

      – Жандарм. Кат. Ага, плачеш?

      – Сам ти плачеш…

      – Ти чого плачеш? Що? Не смій плакать, не хочу я бачити твоїх проклятих сліз!

      – Тихо, тихо.

      – Мовчу. Не дави, мовчу. Не хочу я говорити з тобою. Облиш мене. Я хочу перед смертю подумати. Іди собі, роби своє страшне діло. Я хочу очиститись од твого дотику. Я син трудового народу, партизан. Не пропадуть даром мої страждання. Я не загину. Не забудуть вже мене живі, і житиму я… Бідна тітко Левчихо, спасибі вам за хліб… Подай хліб, я його не буду їсти. Я поцілую його.

      – А болячки. Ух, як я ненавиджу тебе! Кажи, де партизани?

      – Ти мертвяк німецький.

      «Ой повій, повій, та буйнесенький вітре, та й понад морем. Та й винеси нас із кайданів, з неволі в чистеє поле…»

      2/IV

      Сьогодні, як і вчора, як і завтра, всі газети переповнено описанням таких жорстоких фактів, таких нелюдських вчинків ворогів наших, таким жахом людських страждань, що надлюдське горе уже давно перелилося через край в кожній людській душі і вже не сприймається почуттям, не викликає навіть гніву, а лише звичний рефлекс огиди чи обурення. І коли б ми були Дантами і Мікеланджелами, нічого б не змінилося. Те, що робиться, не вміщається нині ні в одну душу і вміститися не може.

      У газетах злива нарисів про це ж таки, про кров і смерть. І їх, мо', не всі вже й читають. Вони, ці оповідання, подібні одне до одного, як крики людського болю, чи зойки людського відчаю, чи стогони розпачу. Є загроза, що після війни з'явиться письменницька пошесть, особливо багато письменників з'явиться серед наших квартирантів, що наб'ють собі руку на нарисах. І, може, зараз уже слід продумати дальші шляхи нашої літератури.

      Народ не хотітиме чтива про війну побутово-описового. Народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шлях і перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило