Мисливські усмішки (збірник). Остап Вишня

– воно ж біля Розлогого хутора, а Вербовий – так він же біля Кучерявої балки… То, може ж, то вовки з Кучерявої балки?

      – Мо’й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звір! Правильно! Тільки в Кучерявій! Густа балка і чималенька балка. Ох, і вовка там! Як завиють, – волосся дротом!

      – Так тоді давайте до Вербового вдаримося! Це – в Кучерявій!

      – Так-таки до Вербового й прямуйте. То там спитаєте кривого Степана, – його всі там знають. Той вам і розкаже, й покаже. Він усе знає, бо охотник давній, от тільки що оце тепер правов не вибрав.

      – Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибі, що сказали!

      – Щасливої! Підсипте ще махорочки! Запашна махорка!

      – Закурюйте!

      – Спасибі. Так, як ярок переїдете, беріть зразу понад ярком, і аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, – государству ж збитки які. Ніззя, треба винищити. Бувайте здорові!

      II

      Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, прямісінько у Вербовий хутір.

      – Тррр! Драстуйте, бабусю!

      – Драстуйте!

      – Де тут, скажіть будь ласка, кривий Степан живе?

      – Кривий Степан?

      – Еге! Охотник!

      – Так він же тепер не охотник: він без правов! А живе він… Одна… Друга… Третя… Четверта… П’ята… Шоста… Сьома… за четвертою хатою повернете в уличку. Тією вуличкою у самісінький двір так і в’їдете.

      – Спасибі, бабусю!

      – Тільки сьогодні неділя, мабуть, його вдома нема, на охоту пішов.

      – Та то вже як там буде!

      За четвертою хатою вулички нема. Стали.

      Бабуся кричить:

      – Та куди ж ви? Вже проїхали!

      – Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!

      – Дивись, а я думала – четверта. Недобачаю вже я. Не тільки вулиці, а вже й нитки в голку не вштрикну.

      Завернули у вуличку і прямісінько в двір.

      – Драстуйте, Степане! як вас?..

      – Іванович…

      – Степане Івановичу! Це ви охотник?

      – Охотник то я, конешно, охотник, так тільки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер…

      – Вовки, кажуть, одолівають тут вас?

      – Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що… Зайчики, ті, конешно, попадаються. І густенько… Лисичку іноді торохнеш… Буває…

      – А троє овець хто зарізав?

      – Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосібниця, заколола, так не вівцю, а кабанчика…

      – А телиці зад хто од’їв?

      – Що ви, товариші? Це – брехня, вірте совісті, брехня. Десятий рік я старшим корівником. Коли хто навіть ударить, строго взиськую, а не то, що цілі зади од’їдать… Хто ж це вже підкопується?!

      – Та ні, ми, Степане Івановичу, про вовків!

      – Які такі вовки, коли в мене по 2000 літрів на фуражну корову, а вони – «зади од’їдають»? Хай знімають, коли не вірять!

      Розтлумачуєте, кінець кінцем, у чім річ, і Степан Іванович заспокоюється.

      – Так у вас про вовків, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?

      – Говорили,