Мисливські усмішки (збірник). Остап Вишня

гони. Крик, шум, гам. Тріщить десь ліщина, гавкають собаки, стріляє старшина загонщиків… Не ліс там у загонщиків, а пекло. – Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! – Пекло це прямує на вас. Отут уже держіться. Тут уже кожний тріск гілки – то тріск усіх ваших нервів. Падіння шишки з ялинки – атомна бомба. Стрибок зайця – мінімум стрибок жирафи. Лисиця – тигр. А ви ж зайців і лисиць не стріляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин – стріляти на вовчій охоті в щось інше, крім вовка. І от, нарешті, іде він. Я його, товариші, не тільки на око впізнаю, я його ходу за сто метрів знаю, я чую його єством своїм усім. І от – між кущами – мельк! – сіре. Раз на мене – вважайте, що вовка нема. З першого пострілу. А там іще – постріл, там постріл. А якась роззява то й не помітить. А дехто, помітивши вовка, – на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замість вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики:

      – Скільки взяли?

      – Трьох!

      – Скільки пройшло?

      – Два!

      – Ех, ви! Як же це ви зівнули?!

      І от тоді на узліссі оповідання про колишні облави…

      – А тоді, пам’ятаю…

      – А тоді…

      – А раз…

      Та що там говорити…

      Кіндрат Калистратович аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому блищать. Почервонів увесь.

      Слухачі зачаровані…

      IV

      Їдете, значить, ви на Попівське.

      Обабіч дороги, аж ген-ген – куди око дістає, закучерявилися зелені вруна колгоспної озимої пшениці.

      А за зеленями, на пагорках, чорніє, ніби воронове крило, колгоспна зяб…

      Аж ось мчить з гори віз. Кобильчина летить галопом. На возі стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лівій руці віжки, а в правій – батіг, що загрозливо навис над кобильчиною:

      – Н-н-н-о! Н-н-н-о!

      – Куди летиш, дядьку?

      – Вовк!

      – Де?

      – Отам, на горі, на пшениці! Мишкує! Н-н-но!

      Кіндрат Калистратович, як старий і досвідчений убийвовк, резюмує:

      – Нічого вдивительного нема! Може бути! Старі вовки, розлючені, що нічого не бояться, іноді виходять і вдень помишкувать на поле. Буває. Сіпни, Петре, коні, може, справді побачимо…

      Підтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пішла схилом до річечки. За річкою весь у вербах невеличкий хутірець.

      – Он! – аж скрикнув Кіндрат Калистратович.

      Справді, серед великого лану озимої пшениці стоїть сірий звір. Він нахилив голову і щось ніби винюхує. Потім починає гребти лапою землю.

      – Хлопці! – шепотить Кіндрат Калистратович. – Один стрибай тут і, пригнувшись, до річки. Другий ізстрибуй трохи далі. Петре Івановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тієї вербички. Поволеньки сходьтесь і наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собі потихеньку дорогою та співай, щоб він на тебе поглядав. Пішли.

      Всі, попригинавшись, розбігаються, як наказав старий і досвідчений убийвовк Кіндрат Калистратович, і починають оточувати звіра. Звір, видать, не дуже полохливий,