Мисливські усмішки (збірник). Остап Вишня

– нема рушниці.

      – Та то так! Тут у нас не зівай! Підслідили, значить, і хапнули. Ну, нічого: може, десь випливе…

      – Неприємно! Не кажіть хоч нікому!

      III

      Додому ви все-таки зайця привезли.

      – А де ж рушниця? – питається посемейство.

      – Курок трошки закапризив: заніс до майстра.

      Увечері ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезоні заєць.

      Трапезу ділить з вами і ваш вірний по полюванню товариш.

      – Будьмо!

      – Будьмо!

      По вечері ви благально дивитесь на вірного товариша, а він, прощаючись, заплітається:

      – Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичав.

      1945

      Ведмідь

      I

      Ведмідь у нас на Вкраїні, крім як у зоологічних парках, ніде не водиться, через те не так уже й страшно по наших лісах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати.

      Були б ведмеді, – довелося б багатьом мисливцям рушниці попродати, бо наші охотники люди тихі, сумирні й поетично ніжні, а ведмідь – звір великий і реве: може перелякати.

      Один мій приятель, дуже пристрасний охотник, коли ми, пам’ятаю, колись дістали таку телеграму аж із Вологодської області – «Назнали й обклали аж три ведмежих барлоги зпт приїздіть негайно…» – довго вдивлявся у ту телеграму й каже:

      – Ти як знаєш, а я не поїду… Я – на бекасика люблю, бекасик – пташка сумирненька, – вона не реве і скальпів із людини не здіймає. А ведмідь – воно дуже велике й дуже буре, а снігу там багато: не втечеш! Не поїду я!

      Не поїхали ми вдвох.

      Ведмеді бувають бурі, і сірі, і білі…

      Бурі – ревуть по лісах, починаючи з Брянщини…

      Сірі звуться – «грізлі», вони, спасибі їм, водяться десь далеко.

      А білі – ті у полярних морях та океанах, і далеко до них їхати, і холодно.

      Ну, а проте для кожного мисливця забити ведмедя – то вже така для нього честь і така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться.

      Ви ж самі подумайте: по-перше – прекрасна ведмежа шинка і знамените ведмеже м’ясо, а по-друге – ведмежа шкура…

      Лежить таке велике-велике та волохате ведмеже хутро у вас у кабінеті перед канапою.

      Ви сидите на канапі, а перед вами приятелі сидять.

      Ви їм кажете:

      – Оцього ведмедя сам убив!

      Приятелі ваші, як і взагалі в таких випадках ycі приятелі, подивляться один на одного і обов’язково котрийсь із них кахикне.

      Не звертайте на це «кахи» ніякої уваги й розкажіть їм, як ви спочатку, коли ведмідь вискочив із барлоги, вдарили його жаканівською кулею, але тільки поранили, а він, розлючений, як стрибоне до вас, а ви не розгубились, вхопили рогатину, добре вперлись у сніг і взяли лютого звіра на рогатину, і як у вас рогатина – трісь! – а ви хапаєте другу рогатину і прямо ведмедеві в груди! Аж тут друга рогатина – трісь! Ви тоді – за третю! Звір уже дихає прямісінько вам в обличчя… Третя рогатина…

      Але тут дружина:

      – Жалуйте, товариші, до столу! Чайку поп’ємо!

      А коли ви вийдете з кабінету, ваш найближчий друг каже вашій дружині:

      – Спасибі, хазяєчко, що покликали, а то б довелося вашому чоловікові