Перейти темряву. Ірен Роздобудько

на самотню пасажирку, виблискуючи металевими зубами, і Марта почувалася незатишно.

      – Вам у Лісовому де зупинити? – нарешті гукнув до неї водій.

      А дійсно – де? До кого вона, власне, їде?

      – Біля продмагу, – попросила Марта.

      Слово «продмаг» вимовилось випадково – щось із забутого дитинства. Але ідея слушна: замість того, щоб розпитувати по подвір’ях про якусь дівчину, котра поїхала працювати чи вчитися до міста й не повернулася, краще завітати до крамниці і заговорити з продавчинею – безпрограшний варіант!

      Автобус в’їхав у село. Приблизно так Марта його й уявляла: горбаті ґанки, невеличкі скособочені хати, на майдані перед зруйнованим поштовим відділенням – облуплений пам’ятник якомусь вождю. Колись пофарбований «сріблянкою», він скидається на напівзітліле тіло – певно, жахливе видовище вночі. І – жодної людини на вулиці.

      Водій зупинив біля магазину. Марта вийшла, роздивилась. Над будівлею, схожою більше на в’язницю – вікна заґратовані, металеві двері вкриті іржею, – два написи, зроблені, певно, місцевим малярем: «Маркет», а нижче, у лапках, було додано: «Продмаг».

      На щастя, двері магазину були відчинені.

      Марта відкинула жовті завіси з марлі й увійшла досередини. Жінка, що сиділа за прилавком, гортала «покет-бук» із величезним рожевим серцем на обкладинці й жувала огірок. Побачивши Марту, вона кинула огірок під стіл, поправила білу полотняну наколку, що стирчала в копиці волосся, і з цікавістю подивилася на приїжджу.

      Марта привіталася.

      – Ви звідки й до кого? – приязно, але наполегливо запитала жінка, і Марта зрозуміла, що вчинила правильно: потрапила в самий центр поширення інформації.

      – Проїздом… – коротко пояснила вона й обвела поглядом крамничку: рибні консерви, банки з каламутним соком, льодяники «Монпансьє» в круглій бляшанці… Немов машина часу відкинула її на десять або більше років назад.

      «Монпансьє» – це спогад про дитинство, коли, дітлахами, вони на подвір’ї змагалися, хто більше ввіпхне до рота цих різнобарвних льодяників.

      Марта купила круглу коробочку, потрусила нею над вухом – цукерки не торохкотіли. Мабуть, давно вже перетворилися на щільний конгломерат, котрий треба розбивати молотком.

      – Ви з міста? – знову звернулася до неї продавчиня.

      Їй кортіло поговорити, а ще більше – дізнатися, до кого приїхала ця гарна молода жінка.

      – Так, – відповіла Марта й вирішила розпочати гру.

      – Ось приїхала та не знаю, що робити… – жалібно вимовила вона, – доведеться звернутися до вас по допомогу.

      Очі продавчині радісно зблиснули, вона сперлася грудьми на прилавок і витягла шию:

      – Слухаю вас.

      – Я розшукую одну молоду дівчину, мешканку вашого села, – почала Марта, – а проблема полягає в тому, що особисто я її не знаю…

      – У нас тут давно нема молодих, усі розбіглися. Що їм тут робити? У клубі вже четвертий місяць іде «Зіта і Гіта», –