Перейти темряву. Ірен Роздобудько

Це, до речі, він і допоміг їй у місті влаштуватись. А тепера знайшла іншого, багатшого… От дурні баби, я колись свого часу…

      – А хто такий Сергій? – перервала її Марта, відчуваючи, що натрапила на те, що шукала.

      – Це наш хлопець. Бігав за тою Зойкою ще зі школи. Потім перебрався до міста. А що? Руки в нього золоті… Працює десь на хвірмі, що вікна ці модні – «склопакети» – установлює. Ось вона й поїхала ніби-то до нього…

      – А Валька казала, що на іспити поїхала! – вставила продавчиня.

      – Це вона тобі так казала… Словом, це точно Зойка. У нас інші не привозять таких подарунків. Тільки за картоплею та варенням приїжджають! А Зойка матері завжди щось приперала – то чайника електричного, то фарбу для волосся. Уважна дівка.

      – Облиш! Ось моя Майка, може, і не така розцяцькована, але хоч заміжня, – надулася продавчиня, – а про цю невідомо, чим вона там, у місті, займається…

      – А чи не підкажете мені ще таке: прізвище цього Сергія і де саме він працює? – Марта навіть запишалася своїми пошуковими здібностями. Якби дізнатися щось про хлопця, можна було б розшукати його в місті й з’ясувати, чи не від нього ховається хазяйка мобільного телефону.

      Жінки охоче повідомили все, що знали. Принаймні, прізвище. А потім, посперечавшись, згадали й назву фірми, якою неодноразово хизувалися перед селянами Сергієві батьки.

      – Він і їм такі вікна поставив! І голові сільради!

      – Та не голові, а директору школи!

      – А я тобі кажу – голові!

      Вони почали жваво обговорювати сусідів, а Марта, дізнавшись, де живе мати дівчини, хутко вийшла з крамниці.

* * *

      Валентина Миколаївна, до якої жінки направили Марту, жила в невеличкому охайному будинку неподалік від руїн сільської бібліотеки.

      Марта одразу помітила на подвір’ї невисоку худорляву жінку, яка, ставши навшпиньки, підфарбовувала раму білою фарбою.

      – Можна до вас? – гукнула Марта крізь паркан, побоюючись, що на неї кинеться собака.

      Але ніякої живності на подвір’ї не спостерігалося. Лише на городі купчилося кілька курей.

      Жінка повернулася. Приємне вузьке обличчя, великі світлі очі… Вона приязно посміхнулася й поквапилася відчинити перекошену металеву браму.

      – Будь ласка, – сказала вона, й, випереджаючи запитання, уважно подивилася на Марту, – Ви від Зої?

      – Ні. Але, власне, я би хотіла поговорити саме про неї, – відповіла Марта, зауваживши, як напружилось обличчя Валентини Миколаївни. Жінка зняла старий фартух, витерла ним руки й запросила Марту сісти до столика, розташованого під розлогою старою вишнею.

      – Відпочиньте з дороги, – сказала вона. – Зараз принесу вам соку. У мене чудовий свій сік.

      Покришка дерев’яного столу була всіяна чорними перестиглими ягодами, сад бринів щебетом пташок, шелестом листя, часом це живе дихання саду уривалося звуком падіння стиглого плоду з якогось дерева, і на мить наставала тиша. Сонячні промінчикі стирчали в кронах дерев, мов соломинки, спускалися до землі й утворювали на ній золоту сіть. Солодке повітря можна було спробувати на смак,