Хрест: постбіблійний детектив. Василь Базів

що людина відчуває перед смертю, що скоро їй гаплик. Він поліз до мене у п’яні обійми та каже ні сіло ні впало: «Ви простіть мені, нанашку, коли щось не так було. Може, образив вас коли, даруйте». Сповідався перед смертю, ніби я йому якийсь піп череватий. Так чогось розпустив нюні, аж його мені шкода стало, – раптом як прорвало мовчазного Харкавого. – Але задача єсть задача.

      – Ты мне брось! Шкода ему стало… – гримнув на «исполнителя» Феофанов. – От намеченной цели отступать никогда нельзя. Вот есть у нас четко намеченная линия партии – и по ней строго шагай. Шаг влево или вправо – расстрел на месте, – накреслив чекіст у повітрі ребром бувалої руки невидиму, але всюдисущу лінію партії. – А чувствует ли человек свою смерть, это ты не по адресу, – розсміявся підполковник, радіючи власній дотепності. – Нету у меня такого опыта. Никогда не чувствовал, поэтому и живучий такой.

      – Це точно, і я так чуюся, що маю жити вічно. Маю в собі таку силу, що не здригається. Я навіть після тих танців пішов додому і спокійнісінько заснув. Аж жінка била по голові, аби не харчав.

      Комсомольська організація кедрівської середньої школи називалася ім’ям одного з перших комсомольців у районі, Михайла Корчинця, який загинув від рук українських буржуазних націоналістів. У червоному кутку висів портрет, з якого безтурботним поглядом із вічності дивився простий сільський хлопець. Він одним із перших повірив у торжество ідей марксизму-ленінізму і, не вагаючись, вступив до лав будівників комунізму.

      Щороку, коли до комсомолу приймали поповнення, у школі проводили врочисту лінійку, на яку запрошували молодшу сестру Михайла Миколайовича. Як членкиня сім’ї, що потерпала від клятих «ворогів народу» – націоналістів, вона вступила у Львові до університету на факультет іноземних мов. І першою в Кедрівці за тисячу літ її існування вільно розмовляла англійською мовою.

      Гостюючи в селі, вона зупинялася у батьків Паші Харкавого, разом з яким училася в університеті. Єдиний її однокурсник із сусіднього села пішов після вузу по комсомольській лінії – робив райкомівську кар’єру в райцентрі, а вона таки залишилася у Львові на кафедрі, вийшовши заміж за пристаркуватого доцента з квартирою.

      Вона регулярно приїздила на вшанування пам’яті старшого брата, кілька останніх років – уже з дітьми. Двоє хлопців повиростали десь на асфальті, але їхні відвідини села таки далися взнаки: серед місцевої дітлашні вони були завше своїми, хоча трохи міськими.

      Скільки б Катерина Миколаївна не їздила, зустріч із пам’яттю про брата кожного разу зворушувала її до сліз. Їй надавали слово, а вона сказати нічого не могла, ридаючи щораз, неначе вперше. Їй завше сільські жінки змальовували страшну картину його смерті, наче ножем вовтузячись у її серці. Вона перед тим, як іти на цвинтар, де на його могилі височіла п’ятикутна зірка, крадькома йшла до клубу. Її зазвичай супроводжував представник райкому й однокурсник в одній особі. Тут, на кладовищі, за такої опіки вона й помолитися не могла. За пляшку завклубу відчиняв