Хрест: постбіблійний детектив. Василь Базів

не надо, чтоб не мозолить глаза позорным прошлым. И потом, стройматериал нужен для строительства коммунизма, в особенности траншей на западных рубежах. Со вторым вопросом – еще проще. Поскольку Бога нет, то и церкви не надо. Наш бог – Ленин, а он – в Мавзолее, а не в церкви. Тем более что это копия каких-то католиков из Ватикана. Здесь не буржуазный Рим, а советская власть! Ура, товарищи!

      Поки будьонівці ревли «Інтернаціонал», селяни, проваджені невидимою, але потужною правицею, виривалися з натовпу й без жодної команди, але за волею могутнього поводиря, що жив у серці кожного з них, ішли до церкви.

      І враз горлання визволителів притлумила величальна мелодія. Склепіння храму виповнив спів злитих воєдино сотень сердець. Народжений просто на тому диявольському мітингу, спів псалмів розпочався і не мав кінця. Розгублені комісари, які знесли не один храм від Волині до Владивостока, не знали, що робити. І поїхали в район «посоветоваться наверху». А до храму сходилося дедалі більше людей. Вершилася дивина – відходили одні, а на їхнє місце ставали інші і вливалися в цей хор християнської непокори.

      Спів не припинявся ні вдень, ні вночі. День у день. Без упину. Енкаведисти прийняли рішення «поймать и посадить зачинщиков массовых беспорядков». Але їх не було. Бо бунтарем, який співав, був кожен, кого привела сюди його невпокорена душа. Кожен сам по собі. Перед Богом – і на весь зріст свого незламного духу. Так тривало рівно сім днів. Потім хтось скаже: «За той час Бог сотворив світ. А ми свій світ уберегли від сатани». Більшовики змирилися. Було прийняте рішення знести замок, а з церквою визначитися пізніше.

      Харкавого передав «по описи» Феофанову Афанасьєв. У «личном деле» здача повстанця прирівнювалася до бойового ордена. Тим паче, що Семко завше – хоч і за сто років – міг посвідчити свій «подвиг» розритою могилою за стодолою. Горбик над кісточками жиденяти акуратно розрівняв, а от насип над останками бандерівця тримав як «вещдок» лояльності червоному режиму.

      Феофанов сушив собі голову, що робити з кедрівською бандерівською фортецею, поки не вчитався у справу сексота Харкавого, що був єдиним серед тисяч «добровільних помічників» спецслужби, який фігурував під власним прізвищем.

      – Был бы исполнитель, а дело найдется, – любив він перефразовувати Йосипа Віссаріоновича, не боячись звинувачень у ревізіонізмі.

      Коли він вимовляв цю фразу, його бійці вже знали, що підполковник замишляє нову велику пакость. Коли він викладав свій нехитрий план, то все-таки побоювався, що Харкавий захитається. Цей вроджений кілер у роки війни та партизанщини міг мочити земляків, як кошенят, а тут уже наче лише відлуння тих часів. Війська НКВД, як казав керманич України Микита Сергійович, «охраняют мирный труд трудящихся».

      Але загартований «боєць» й оком не зморгнув.

      – Здєлаєм, товариш підполковник.

      У галицьких селах храмові празники святкували гучно. Навіть тоді, коли вже храми були замкнені