Хрест: постбіблійний детектив. Василь Базів

більшим має бути, ніж той, що був.

      Діма відчував, що то був той момент, коли він може витиснути по максимуму. Хто знає, скільки той дідько вимантив у москалів. Одне діло вкрасти з лісу купку дров. А друге – ялицю двадцятиметрову приволокти. Так і тут: одне – тинятися по чужих селах, а друге – у себе вдома, та ще з церкви здирати хрест, до якої його мама жене кожної Божої неділі.

      – Обнаглів ти, Дімуля, – без злості сприйняв Паша цей знак згоди. – Проїдь далі, до магазину. Поставиш із авансу.

      І всунув йому до кишені тугий жмут казначейських знаків із зображенням вождя всіх трударів, дорогого Ілліча.

      Школярі, як горобці, зіскакували з бортів. Один з них став навпроти кабіни і вп’явся очима в Харкавого.

      – Чого вирячився, Бальтазаре? – поплескав його по плечу. – А ти молодець. Мама до колгоспу зерно всенародне сушити не пускає, а ти проявив, я бачу, сознательность. Продемонструєш ще пару раз таку політичну грамотність, може, і в комсомол приймемо. Але сам знаєш, разом із Богом ми не приймаємо. Він нам може комсомол розвалити, – реготався Харкавий, якому настрій підняв Діма, виявивши готовність «іти в розвідку».

      Відтак відвів Паша Андрія вбік для індивідуальної роботи, до якої він вдавався при кожній нагоді:

      – Я вже не раз казав твоєму татові і тобі кажу. Ти от у навчанні – ума палата. Талант, а може, й цілий геній. А от з тим Богом носишся. Релігія – то ж для темних. І для старих. А ти від мене молодший на цілих десять. А дивишся назад, а не вперед.

      Андрій наче не чув цієї белькотні. Йому гримало в голову, як на сполох, почуте по дорозі. Диявольська змова, свідком якої він став.

      Час вони призначили невідкладно. Назавтра. На храмове свято в Кедрівці – на Чесного Хреста.

      З-за шкільного паркана дзвенів дитячий гамір, як це завше буває на перервах між уроками в мільйонах шкіл усього світу. Різниця лише в тому, що посеред бандерівської столиці, для якої Львів – то вже москалі, у кузні, яка викувала Степана Бандеру і практично всіх його соратників найтривалішого антисталінського руху опору в Європі, дзвенів дитячий гамір російськомовний. Абсурд, якого не знало місто з 1278 року, закарбованого на його гербі. Це те саме, щоб швидше зрозуміли росіяни, якби на московській Красній площі ґелґотіла по-своєму юна німчура з гітлер’югенду. Діти не винні. Дитинство поза підозрою й над законом.

      Про непорочність цих однолітків-москаликів думав Андрій, виглядаючи прудку, як лань, знайому незнайомку, що впіймала його на кримінальній крамолі, за яку режим, що заніс її сюди з-за Уралу, відправляв на пожиттєву каторгу «неблагонадежных местных». Але навіть не загроза, яка висіла над ним цих кілька останніх днів, розпанахувала тупим ножем його скуйовджену душу. Він сам у момент осмислення того, що сталося, дивувався, що не наслідки критики Павлика Морозова бентежать його. Його бентежила вона. Прудко скочивши на підніжку автобуса, Світлана полишала йому неспокій. І, здається, то була та жадана, єдина з тривог, що солодким трунком розливається