Хрест: постбіблійний детектив. Василь Базів

він мене кличе за лаштунки. Так і так… «Нас, жидів, усіх мають нині вночі забрати й розстріляти за містом. Візьми й сховай мого отрока, скажеш, що то твій. Він, – каже, – у мене наймолодший – найлегше сховати. А я дам тобі все, що треба. Будеш мати чим і своїх, і моїх дітей та внуків годувати». І дав. Дивися.

      Семко висипав на стіл усе, що було у відрі. То було золото. Персні, зуби, цілі злитки. Кілька кіля. Золота ціла купа.

      А потім сталося те, що сталося. Коли в селі нишпорили німці, шукаючи по хатах схованих євреїв, їхню хату поминули. Але Семко кілька днів по тому не міг дати собі раду з тим страхом, що прийдуть ще раз.

      Однієї темної ночі, коли Стефка знову занедужала, Семко витяг зі сховку дитинча, що спало. Воно розплакалося якось несамовито. Захищалося, бідолашне, аж не схоже на кількамісячне створіння. Схопилася Стефка й собі завила не своїм голосом, дивлячись на те, що коїться.

      – Чого ревеш, як курва? – вирячився на неї Семко. – Сусідів побудиш.

      – Що ти робиш, Семку? Гріх страшний береш на душу! То ж чиясь дитина. То людина жива-живісінька.

      – Яка то людина? То жиденя. Ти хочеш, аби й твого так само забрали з ліжка?

      Паша більше не бачив Петрика. Коли підріс і вже бігав подвір’ям, міг натрапити за стодолою на купку землі, що вже заросла бур’янами.

      – А чого ти так кажеш, сину, на тата – диявол? – хоч сп’яну, але ще був при пам’яті Семко.

      – То ж ти, а не я жиденя зарізав, як порося, – реготався Паша, обіймаючи зніяковілого батька. – Та не журися, я би так само зробив. Ти ж не мав виходу. Ти ж мене спасав, так що синівський тобі уклін. Хоча, знаєш, німці в село після того так і не вернулися. Понині не вернулися. Ти міг того не робити. Але так ся стало. На одного жида менше. Теж не зле.

      – А ти, такий мудрий, видів, що той жид з Тустані мені дав? Я за що хату першим у селі поставив? І перший телевізор, і перший «Москвіч». Що пенсія? Отого, що блистіло на столі тої ночі, вистачить ще й твоїм дітям. Як там моя внучка?

      – Росте, нівроку. Приїдемо до тебе на свято – на Перший май.

      – Тому ти не зупиняйся на півдорозі. Якби я тоді розпустив нюні, то кусав би донині лікті. Ми з тобою таких кровей, що нам по ночах не сняться ті, котрих ми прибираємо з дороги. Заліз тобі в горло той хрест, змети його з лиця землі до біса.

      – З лиця церкви. Якби-то із землі. Простіше пареної ріпи. Я тут подумав: чого я маю стидатися чи ховатися? Влаштую посеред дня сходження на «пік комунізму». Урок комунізму, тріумф комунізму. Нехай повсикається ота чернь голопуза. Кого мені боятися, отих кріпаків колгоспних? Та пішли вони к їбені фєні.

      – Правильно, як їбать, то королеву! – То вже вони обидва реготалися гомеричним сміхом, і регіт цей линув крізь прочинені вікна. Довкруж спало село. І цієї миті у снах до сільчан приходили жахи, від яких вони схоплювалися з ліжка, умиваючись холодним потом. А наступного дня розказували одне одному про поганий сон. І надивуватися не могли, чому так усім враз і водночас снилися чорти…

      Товкся цілу ніч на припічку і Маріїн одинак.