Пісня Сюзани: Темна Вежа VI. Стивен Кинг

було поруч, навіть портьє. Ті, хто щойно виписався з готелю, перебували на тротуарі, намагаючись зупинити собі таксі; а тут, у холі, було сонно. Від бару, що розташовувався поза сувенірною крамничкою, замість «Ночі і дня» тепер долітали звуки «Зоряного пилу»30.

      – Так, водійське посвідчення годиться, – погодилася адміністраторка тим самим зачудованим голосом-зітханням.

      – Гаразд. Ви щось записуватимете?

      – Ні… Номер винайняв містер ван Вік… мені лише треба… можна мені потримати черепаху, мадам?

      – Ні, – сказала Сюзанна, і адміністраторка почала рюмсати. Сюзанну вкотре приголомшив цей ефект. Вона б ніколи не повірила, що знову змусить ридати стільки людей, як воно колись було трапилось на тому плачевному (першому й останньому) концерті, де вона, тоді ще дванадцятирічна, грала на скрипці.

      – О, мені не можна її потримати, – повторила адміністраторка, даючи сльозам повно волю. – Ні, ні, не можна мені її потримати, о Дискордія, тобі не можна її…

      – Витріть шмарклі, – промовила Сюзанна, і адміністраторка вмент замовкла. – Дайте мені, будь ласка, ключ від кімнати.

      Проте замість ключа ця євразійка вручила їй пакетик з пластиковою карткою. На внутрішньому боці пакетика – либонь, щоб важче було прочитати потенційним злодіям – було написано: «№1919». Сюзанну це абсолютно не здивувало. А Мія, звісно, взагалі ні на що не звертала уваги.

      Вона трохи поточилася. Похитнулася. Довелося змахнути рукою (тією, в якій тримала свої «водійські права»), щоб утримати рівновагу. Була мить, коли вона подумала, що зараз повалиться просто на підлогу, та потім все повернулося до норми.

      – Мадам? – звернулася до неї адміністраторка. З відстороненим, вельми нетутешнім виразом обличчя. – Ви нормально себе почуваєте?

      – Так, – сказала Сюзанна. – Лише… втратила на пару секунд рівновагу.

      А сама дивувалася, що це таке з нею скоїлось. Авжеж, відповідь їй була відома. Мії, ці ноги належали Мії. А від моменту знайомства з містером «А мені не можна взяти собі sköldpadda» перед вела Сюзанна, і її тіло почало повертатися до свого безногого стану. Звучить божевільно, але це правда. Тіло почало налаштовуватися під Сюзанну.

      – Міє, давай сюди. Веди нас.

      – Не можу. Поки що. Тільки-но будемо самі, я візьмуся.

      – Ой, Христосе милосердний.

      Сюзанна впізнала цей тон, вельми добре його пізнала. Ця курва виявилася сором’язливою. Сюзанна спитала адміністраторку:

      – Це що за штука? Це такий ключ?

      – Авжеж, звичайно, сей. Це ключ до вашої кімнати, а також для ліфта. Просто вставте його в щілину тим боком, як показує стрілка. І швидко витягніть. Коли на дверях загориться зелений вогник, можете заходити. У мене в касі трохи більше восьми тисяч доларів готівкою. Я вам усі їх віддам за цю чудову штучку, за вашу черепаху, вашу sköldpadda, за вашу тор тугу, за вашу каввіт, за…

      – Ні, – обірвала її Сюзанна і знов поточилася. Довелося вхопитися за край стійки.

      Ледь утрималася на ногах.

      – Я зараз піднімуся. – Спершу вона хотіла

30

«Зоряний пил» – пісня-евергрін, написана 1929 р. композитором Хогі Кармайклом.