Пісня Сюзани: Темна Вежа VI. Стивен Кинг

торба була рожевою, – подумала вона. – Її колір змінився, коли ми робили перехід, хоча лише трішечки».

      Обличчя жінки на чорно-білому екрані над приладною панеллю спотворила гримаса. Відгомін того болю, що його відчула Мія, досяг Сюзанни, проте відголосок той був віддалений, слабенький.

      – Мусиш це припинити. Зараз же.

      Питання, однак, залишалося – яким чином?

      – Так, як робила це на тому боці. Поки тягнула її вгору стежкою з усіх своїх збіса нажаханих сил.

      Але зараз все там здавалося таким далеким, ніби воно відбувалося в іншому житті.

      А чом би й ні? Воно ж дійсно було іншим життям, життям в іншому світі, і якщо вона сподівається колись туди повернутися, мусить посприяти цьому просто зараз же. Отже, що вона тоді робила?

      – Ти скористалася тією штукою, ось що ти зробила. Проте та штука існує лише в твоїй голові – «техніка візуалізації», як називав її професор Овермеєр на базовому семінарі з психології. Заплющ очі.

      Сюзанна так і зробила. Тепер обидві пари очей були заплющені: її фізичні очі, котрі в Нью-Йорку контролювала Мія, і ті, що існували в її уяві.

      – Візуалізуй.

      Вона так і зробила. Чи то спробувала зробити.

      – Відкрий очі.

      Вона їх розплющила. Тепер на передній панелі перед нею, де перед тим стирчали реостати й миготіли лампочки, залишились два великих обертових регулятори і єдиний тумблер. На вигляд ці регулятори були зроблені з бакеліту – схожі на ті, що були на духовці її матері, у тім будинку, де виростала Сюзанна. Для неї це не становило сюрпризу, все, що ти уявляєш, хоч би яким воно не здавалося дивним, – це не що інше, як ледь замасковані версії того, що ти колись знав.

      Регулятор зліва було позначено написом: «РІВЕНЬ ЕМОЦІЙНОСТІ». Він мав цифри від 32 до 212 (цифра 32 була синього кольору, 212 – яскраво-червоного). Наразі його було ввімкнуто на 160. Регулятор у центрі називався «ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ». На його табло йшли цифри від 0 до 10, і зараз його було поставлено на 9. Під тумблером було єдине слово: «МАЛЮК». Цей перемикач мав тільки дві позиції: «СПАТИ» та «НЕ СПАТИ». Його було ввімкнуто на неспання.

      Сюзанна поглянула вгору і побачила, що тепер на одному з екранів з’явився плід у матці. Хлопчик. І такий гарненький. Під ліниво скрученою спіраллю пуповини, немов окрема гілочка баговиння, потихеньку колихався його крихітний пеніс. Очі малюк мав розплющені, і хоча решта зображення залишалася чорно-білою, ці його очі були проникливо-синіми. Здавалося, його погляд пронизує її наскрізь.

      «Це ж Роландові очі, – подумала вона, почуваючись тупо здивованою. – Як таке може бути?»

      Та звісно, що нічого такого бути не могло. Це усього лиш гра її уяви, техніка візуалізації. А втім, якщо й так, то чому їй уявляються саме сині очі Роланда? Чому не карі очі Едді? Чому не карі очі її чоловіка? «Годі гаяти час. Роби, що мусиш робити».

      Закусивши нижню губу, вона потягнулася рукою до регулятора «РІВЕНЬ ЕМОЦІЙНОСТІ» (на іншому моніторі з’явилася паркова лава, Мія на ній теж