Пісня Сюзани: Темна Вежа VI. Стивен Кинг

дивився на неї широко розплющеними очима – просто анонімний підлабузник у костюмі з попущеною в кінці робочого дня краваткою. А таки так, вона помітила ямки й плями від давнього акне в нього на лобі й щоках.

      – Це правда?

      Вона підняла праву руку.

      – Щоб мені вмерти, якщо я брешу. Та курва вкрала мої туфлі. – Вона завагалася. – Ні, вона не курва. Не віриться мені, що вона курва. Вона була налякана й боса, а ще вона гадала, ніби в неї перейми. Шкода, що мені забракло часу і я не змогла віддати їй свої кросівки замість тих чортових туфель.

      Чоловік кинув на неї обережний погляд, і Труді Дамаскус раптом відчула себе страшенно втомленою. Їй спливло до голови, що це саме той погляд, до якого їй доведеться звикати. Знову з’явився сигнал «ЙДІТЬ», і чоловік, котрий був сам заговорив до неї, помахуючи кейсом, рушив уперед.

      – Містере!

      Він не зупинився, хоча й озирнувся через плече.

      – А що тут було в ті часи, коли ви приходили сюди постояти, лікуючи своє акне?

      – Нічого, – відповів він. – Просто огороджене парканом пустище. Я гадав, що він зникне – цей гарний звук, – після того як ділянку забудують, але він ніде не подівся.

      Він досяг протилежного боку вулиці, рушив по тротуару Другої авеню. А Труді, занурившись у думку, залишилася де стояла. Я гадав, що він зникне, але він ніде не подівся.

      «Ну й звідкіля ж воно береться?» – запитала себе вона і обернулася, щоб цілком побачити фасад «Другої Хаммаршольд-Плази». Чорної вежі. Тепер, коли вона сконцентрувалася на дзижчанні, воно посилилося. І зазвучало ніжніше. Вже не один голос, а кілька. Ніби хор. А потім воно припинилося. Зникло так само раптово, як була оприявнилася та чорна жінка.

      «Та ні, – подумала Труді. – У мене просто збилися налаштування, от і все. Я певна: якщо постояти тут довше, воно повернеться. Господи, та це ж навіженість. Я збожеволіла».

      Чи вірила вона в це? По правді – ні. Одразу світ здався їй дуже крихким, більш схожим на ідею, ніж на реальну річ, і ледь присутнім наяву. Ніколи в житті вона не почувалася менш самовпевненою. Натомість, перебуваючи на межі втрати свідомості, вона відчувала слабкість у колінках і збурення у шлунку.

ЧОТИРИ

      На іншому боці Другої авеню розташовувався невеличкий сквер. Посеред нього – фонтан, а поряд – металева скульптура черепахи, її панцир волого блищав від бризок. Труді було не до фонтанів чи скульптур, однак там стояла лава.

      Знову з’явилося запрошення «ЙДІТЬ». Труді пошкандибала через Другу авеню, ніби з тридцятивосьмирічної жінки перетворилася на вісімдесятитрьохрічну бабу, і сіла. Там вона почала робити довгі, повільні вдихи й видихи і хвилини за три відчула себе трохи краще.

      Поряд з лавою стояла урна з трафаретним написом: «Викидайте сміття в належне місце». Під ним виднілося рожеве графіті: «ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, на собі вона тримає світ людви». Труді подивилася на черепаху, але скульптура не здалася їй здоровенною, навпаки, доволі непоказною. Але вона побачила дещо інше – газету «Нью-Йорк таймз», скручену, як вона сама її зазвичай