Пісня Сюзани: Темна Вежа VI. Стивен Кинг

сила.

      Амплітуда дедалі збільшувалася, гойдання вагадла пришвидшувалося, тяга дужчала. А тоді…

      – Едді! – Це гукнув Джейк, чи то у захваті, чи щоб застерегти. – Ти бачиш?

      Звісно, він бачив. Тепер вагадло з кожним похитом почало мерхнути. При цім руку Едді тягнуло донизу ще дужче. Щоб не впустити вагадло, йому довелося підтримувати праву руку лівою, і тепер його стегна хиталися в одному ритмі з вагадлом. Раптом Едді пригадав, де він стоїть – приблизно на висоті семиста футів над рівниною. Ця крихітка легко висмикне його за край, якщо її не зупинити. А якщо йому не вдасться скинути ланцюжок з руки?

      Пробивне вагадло хитнулося праворуч, намалювавши в повітрі невидиму посмішку, набираючи ваги на шляху до краю своєї дуги. Нараз дрібна дерев’яна іграшка, яку він з такою легкістю щойно був дістав з ящика, здалося, почала важити шістдесят, вісімдесят, сто фунтів. А коли вона затрималася в крайній точці своєї дуги, на мить застигши між рухом і силою тяжіння, він зрозумів, що бачить крізь неї Східний Шлях, та не просто ясно, а наближено. Вагадло Бранні знову вирушило у зворотну путь і гунуло внизу, скинувши вагу. Але коли воно почало дертися вгору, цього разу ліворуч…

      – Окей, мені вже ясно! – заволав Едді. – Хенчику, зніми з мене цю штуку. Чи хоч би зупини її якось!

      Хенчик мовив єдине слово, та так утробно, ніби хтось висмикнув ногу з багнюки. Вагадло не уповільнювалося, поступово зменшуючи амплітуду гойдання, воно просто застигло і знову висіло на висоті коліна Едді, націлившись кінчиком на його ступню. Якусь мить дзижчання в його руці й голові ще тривало. А тоді й воно вщухло. А після того вже й бентежне відчуття тяжкості вагадла розсіялося. Чортова штучка знову важила мов пір’їна.

      – Чи ти маєш щось мені сказати, Едді з Нью-Йорка? – спитав Хенчик.

      – Атож, маю благати про вибачення.

      Тут знову відбулася демонстрація Хенчикових зубів, що на мить зблиснули і сховалися в хащах його бороди.

      – А ти не зовсім тупий, як гадаєш?

      – Гадаю, що ні, – сказав Едді і не міг стримати тихого віддиху полегшення, коли Хенчик з роду манні зняв з його руки тонкий срібний ланцюжок.

ЧОТИРИ

      Хенчик наполіг на репетиції. Едді розумів чому, хоча сам ненавидів подібного роду еротичні прелюдії. Час тепер відчувався ним майже фізично, немов груба тканина сунулась під його долонею. Тож він змовчав. Він уже був раз роздратував Хенчика, і одного разу йому вистачить.

      Старий завів шістьох своїх амігос (п’ятеро з них, подумав Едді, старші на вигляд за самого Бога) до печери. Він вручив вагадла трьом з них, а іншим трьом – магніти у формі мушель. Вагадло Бранні, майже напевне найпотужніше в племені, він тримав сам.

      Усімох вони стали в коло зразу за входом до печери.

      – Не навкруг дверей? – спитав Роланд.

      – Поки не буде потреби, – відповів Хенчик.

      Старі з’єднали руки, в яких вони тримали хто вагадла, хто магніти. Тільки-но було сформовано їхнє коло, Едді знову почув те саме дзижчання. Тепер воно було голосним, ніби на