Пісня Сюзани: Темна Вежа VI. Стивен Кинг

але тепер голоси замовкли. А двері виглядали як… блазенські – це слово першим зринуло в Едді в голові. А другим було – нікчемні. Колись ця печера була поінформованою й уславленою глибинними голосами; жах, потаємність і міць її дверям забезпечувала скляна куля – Чорна Тринадцятка, що через них і з’явилася у світ Кальї.

      «Але вона вже відійшла тим самим шляхом, і тепер це просто старі двері, що не… – Едді намагався втримати думку, та не зміг: – Ведуть нікуди».

      Він обернувся до Хенчика, обурений раптовим дрижанням сліз на своїх очах, але не в змозі їх зупинити.

      – Нема тут більше магії, – мовив він. І голос його звучав жалюгідно від відчаю. – Нічого нема за цими сучими дверима, лише гниле повітря та кам’яні уламки. Ти просто дурень, і я не менший.

      Навколо них всі охнули з переляку, та Хенчик поглянув на Едді, ледь не підморгнувши.

      – Люїс, Тонні! – гукнув він мало не грайливо. – Ану ж бо, принесіть мені кофф Бранні.

      Двоє молодих здорованів з короткими бородами й заплетеним у довгі коси волоссям виступили наперед. Судячи з того, як вони тримали дрючки, чотирифутової довжини кофф з залізного дерева був таки важкеньким. Вони поставили його перед Хенчиком.

      – Відкрий його, Едді з Нью-Йорка.

      Тонні та Люїс подивилися на нього запитально й трохи злякано. Старші манні, помітив Едді, спостерігали з якоюсь жадібною цікавістю. Він гадав, потрібно кілька років, щоб цілком осягнути екстравагантну химерність манер манні; у Люїса й Тонні все було ще попереду, однак поки що вони не перейшли рівень банальщини.

      Хенчик кивнув помітно нетерпляче. Едді нахилився й відчинив ящик. Той піддався легко. На ньому не було замка. Всередині лежала шовкова тканина. Хенчик прибрав її помахом, гідним чарівника, відкривши вагадло на ланцюжку. Едді ця штука здалася схожою на старомодну дитячу дзиґу, до того ж вона й зблизька не була такою великою, як він очікував. Либонь, вісімнадцять дюймів завдовжки від вузького кінчика до ширшої голівки, зроблена з якоїсь жовтуватої деревини, масної на вигляд. Її срібний ланцюжок обхоплював петлею кришталевий циліндр, встановлений на кришці ящика.

      – Візьми-но, – промовив Хенчик, а коли Едді кинув погляд на Роланда, волосся навкруг рота старигана розійшлося, і той в напрочуд цинічній усмішці продемонстрував набір абсолютно білих зубів. – Навіщо це ти дивишся на свого діна, юний шмаркачику? Магія полишила це місце, ти сам так щойно казав! А звідки тобі це знати? Авжеж… скільки тобі років… двадцять п’ять?

      Захихотіли манні – ті, що стояли ближче й почули цей жарт, – самі здебільшого не старші за двадцятип’ятирічних.

      Сповнений гніву на старого паразита – та й на себе самого не менше, – Едді нахилився до ящика. Хенчик зупинив його руку.

      – Не торкайся самого вагадла. Якщо не хочеш, щоб твої яйця й лайно розлетілися навсібіч. Берися за ланцюг, що не ясно?

      Проте Едді все одно потягнувся до вагадла, він уже встиг виставити себе дурником перед цими людьми і не бачив причини, щоб не довершити справу,