Доки світло не згасне назавжди. Максим Кидрук

на стіні висіло велетенське прямокутне дзеркало. Рута нахилилася ліворуч, щоб у відображенні зазирнути до кімнати, й тут-таки наштовхнулася поглядом на матір. Аміна, сховавши руки між колінами, примостилася скраєчку дивана й дивилась у дзеркало на доньку. На кріслі, ближче до вікна, сидів батько, прикипівши очима до чогось, що тримав на колінах. Рута спершу похолола, а потім здогадалася: сестра. Інді їх попередила. Дівчина опустилася навпочіпки, повільно розшнурувала кеди, роззулася, після чого випросталася, на негнучких ногах проминула коридор і зупинилася на порозі великої кімнати.

      Мати підвелася їй назустріч. Наступного року Аміні мало виповнитися п’ятдесят, але навіть зараз, після безсонної ночі, вона здавалася щонайбільше сорокарічною. Кругловида, з довгим смолянистим волоссям, що м’якими хвилями спадало на спину, струнка.

      – Де ти була? – запитання прозвучало невпевнено і якось несміливо, ніби Аміна повторювала щойно завчену фразу незнайомою мовою.

      Рута намірилася збрехати, буцімто провела ніч у Іванки Бадалян, однокласниці, яка жила в сусідньому під’їзді, проте вчасно схаменулася. Іванка, напевно, була першою, кому зателефонували батьки. Навіть якщо вони їй не телефонували, такі історії слід продумувати заздалегідь: брехню легко викриють, і від того стане ще гірше. Відтак Рута лише схлипнула:

      – Мам… – і затихла.

      Аміна простягнула руки до доньки. Рута чомусь вирішила, наче мати нахиляється, щоби принюхатися до її віддиху, і тому відсахнулася. Очі Аміни затуманило слізьми, та вже за мить вона опанувала себе.

      – Ми погарячкували вчора, – тихо зронила жінка.

      «Не ми, а він, – зі злістю подумала Рута. – Це в нього була істерика! А ти, як і я, намагалася його заспокоїти!» Дівчина хотіла викрикнути ці слова вголос, однак їй забракло відваги.

      – Ми розуміємо, ти вже доросла… – Аміна помітно напружувалася щоразу, коли видушувала із себе «ми». Неначе очікувала на удар у спину. – Тобто майже доросла. Із цим важко змиритися, проте так, ми це розуміємо та приймаємо. – Наприкінці фрази голос надломився, і жінці довелося роблено закашлятися, щоби приховати тремтіння.

      Рута нарешті наважилася спідлоба глипнути на батька. Григір Статник застиг, наче прибитий цвяхами до крісла, з виразом обличчя людини, яка не сподівається від життя нічого доброго. Тільки губи безгучно ворушилися. У руках він стискав пошарпану книжку в бордовій палітурці. Чоловік не відривав очей від пожовтілих аркушів і загалом міг би видатися спокійним, якби не жили, що страхітливо поздувалися на шиї. Рута, впізнавши книгу, відчула, як уздовж хребта шугнули крижані мурахи.

      «Молитвослов і Псалтир», великим шрифтом.

      Її батько мав такий вигляд, нібито власні нутрощі ось-ось розірвуть його на шматки, й, учепившись обома руками в православний молитовник, беззвучно промовляв молитву.

      На Руту накотило відчуття відрази й переляку, таке сильне, що її замлоїло, і довелося взятися рукою за одвірок. Вона ніколи раніше не бачила його таким. Учора він накинувся на неї, це було трохи несподівано