Доки світло не згасне назавжди. Максим Кидрук

добровільно здатися, – випалила її сестра.

      – Не смішно, Інді.

      – Я не жартую. Що раніше ти прийдеш додому, то менше тобі всиплять.

      Рута ледь нахилила голову та зсунула стиснуті губи вбік.

      – Такий собі план, сістер.

      Індія не відповіла, усвідомлюючи, що Рута має слушність. Те, о котрій годині сестра завалиться додому, вже нічого не змінить. Але що тоді? Як виправити ситуацію? Інді відвела очі, втупившись у щось поза телефоном. Рута, чекаючи, що запропонує старша сестра, нервово терла схожий на недбало виконаний зварний шов короткий шрам, який розтинав навпіл її праву брову. Спливло секунд двадцять, темні очі сестри залишалися нерухомими, і тоді Рута несміливо запитала:

      – Можна я приїду до тебе?

      Інді стрепенулась і втупилася в екран.

      – Куди?

      – До Тернополя. Відсиджуся. Перечекаю в гуртожитку.

      – Ні, Руто, – гірко всміхнулася сестра. – Це погана ідея.

      – То що мені робити?

      Інді затамувала подих, а тоді відкарбувала:

      – Одягайся. І їдь додому.

      Це було єдине, що вона могла сказати, проте точно не те, що воліла почути її молодша сестра. Рута розпачливо замотала головою:

      – У мене з рота тхне. Я наче здохлих пацюків наїлася. Вони занюхають, що я бухала!

      – Руто, ти не ночувала вдома! Яка, блін, різниця, що вони там занюхають?! Чисть зуби й при додому. Бігом!

      Ну справді? А що вона хотіла? Тікати з хлопцем до Києва? Вона ще навіть школу не закінчила.

      – Бляха… – Рута відкинулася на подушку, а тоді згадала, що сьогодні неділя. – А вони зараз не в церкві?

      – Навряд. Хоча… – дівчата обмінялися поглядами та водночас знизали плечима, – все може бути. Вони напевно не сплять. Я зараз зателефоную мамі, поясню, що з тобою все окей, і попереджу, що ти вже їдеш. Вона, мабуть, його підготує. Потім розповім щось про навчання, додам, що за два чи три тижні повертатимуся додому. Коротше, заговорю їм зуби, зроблю все, щоб… ну, ти розумієш.

      Обидві усвідомлювали: це однаково, що затуляти картонкою жерло гармати, проте кращих ідей не було. Насамкінець Інді підбадьорливо всміхнулася:

      – Не переймайся так. Вони перебісяться, і все владнається. I’ve got your back, sister!5

      – Ага, – Рута вдруге скорчила «не вражену» гримасу, – тобі легко говорити.

      – Набереш, щойно зможеш.

      – Обов’язково.

      І дівчина натиснула відбій.

      Тільки-но обличчя сестри зникло з екрана, на Руту темним задушливим пластом лягло відчуття самотності. Дівчина скулилася та підсмикнула ковдру до підборіддя. Кортіло весь день провалятися в ліжку. Вона гнала геть думку про те, що їй хоч-не-хоч доведеться взаємодіяти зі світом поза межами цієї кімнати, одначе та вперто насувалася знову, пригнічуючи щораз дужче. Якби хоч Інді була в Рівному… Рута страшенно сумувала за сестрою, проте того ранку чи не вперше за три роки відчуття покинутості та безпорадності стали майже нестерпними.

      Спливло хвилин п’ять, доки Рута пересилила млість і, відкинувши ковдру, сіла в ліжку. Втупилась у відображення

5

Я тебе прикрию, сестро! (англ.)