Доки світло не згасне назавжди. Максим Кидрук

часу не знають, що відбулося того дня.

      I’ve got your back, sister.

      «Усе буде добре».

      Поправивши ліфчик, Рута спустила ноги на підлогу. На внутрішній поверхні лівого стегна помітила великий синець, але не стала на ньому зациклюватися. Швидко вдяглась і, прочинивши двері, ступила до короткого коридору, який упирався в сходи, що вели на перший поверх. Дівчина навшпиньки підійшла до поручнів і перехилилася, зазирнувши до вітальні. Лару не розгледіла, зате почула знайому музику, пронизливий виск автомобільних покришок, скрегіт від зіткнень і дзенькіт розбитого скла – хлопець ганяв у «Need for Speed» на «PlayStation».

      Рута почала спускатися. Коли до вітальні залишилося два кроки, сходинка під ногою рипнула, і Лара, поставивши гру на паузу, скинув на неї голову.

      – Доброго ранку, – привіталася дівчина.

      – Жива?

      – Що?

      Насправді Рута добре його почула, просто запитання несподівано боляче зачепило її. Спостерігши, що дівчина насупилася, Лара спробував додати в голос теплоти:

      – Кажу, як почуваєшся?

      – Краще, ніж очікувала.

      – Голова не болить?

      – Ні.

      Запала ніякова мовчанка. На килимку під вхідними дверима Рута побачила свої кеди – правий зі слідами блювотиння на підошві – і опустила очі. Дерев’яна підлога неприємно холодила голі ступні. Лара кахикнув – покашлювання загубилося серед стін – і несміливо озвався:

      – Стосовно того, що сталося вчора…

      – Не хочу про це чути! – Дівчина аж надто різко махнула рукою. – Забудь!

      – Добре.

      Рута вловила якийсь сумнів у його голосі. Лара відвернувся, втупившись у нерухоме зображення на екрані велетенського плаского телевізора, який вивищувався на облупленому, напевно, ще радянському комоді, та перед тим Рута встигла зауважити, як обличчям хлопця пробіглась усмішка.

      – Чого ти либишся?

      Він ковзнув поглядом по її грудях, і в його очах мигнув короткий сірий спалах. Рута густо почервоніла. Вона вже не чекала на відповідь, коли Лара пояснив:

      – Ти сміялася вночі.

      – Справді? – дурнувато перепитала дівчина.

      – Я ледь у штани не наклав. Образно кажучи. Думав тебе будити. Але потім ти ніби заспокоїлася.

      – У мене таке буває.

      Власне, таке в неї не вперше – Рута вряди-годи сміється вві сні. Першою про її сміх дізналась Індія; Руті тоді було шість. Якогось ранку після того, як переконалася, що старша донька нічого не вигадує, Аміна запевнила сестер, що в тому сміхові немає нічого страшного, то з Рутою вночі граються янголятка. Індія страшенно образилася: мовляв, а чому янголятка не приходять гратися до неї? Довелося вигадувати, що й Індія вночі хихоче, хоча насправді за понад десять років, упродовж яких вони ділили одну кімнату, Рута чула від сестри лише хропіння. За інших обставин дівчина, може, й розповіла б цю історію Богданові, проте зараз не хотіла що-небудь пояснювати.

      – Відвези