Доки світло не згасне назавжди. Максим Кидрук

про Фіцджеральда за одним оповіданням.

      – Ну та, – розходилася Рута, – він увесь такий! Поки добивала збірку, разів із двадцять подумала, що застрелилася б, якби жила в той час. І застрелила б перед тим кількох чоловіків.

      Інді парирувала:

      – Ті, кого читаєш ти, не кращі. Пласкі та вульгарні. Ти не розумієш, як люди читають Фіцджеральда, а я не розумію, як люди, що читають сучасну літературу, не впадають у кому від нудьги!

      – Ти серйозно? – Рута вдала, що обурилася. – Джонатан Франзен плаский? Ханья Янагіхара вульгарна? Покайся, інакше я з тобою тиждень не розмовлятиму!

      Інді показала сестрі язика.

      – Вони однаково нудні. Як на когось із них можна рівнятися?

      – Говориш, як батько, – пирхнула Рута. – Наче рівнятися можна лише на тих, хто вже помер.

      Суперечка була непринциповою, тож Інді не відповіла. Якийсь час вона тільки хрумкала крекерами. Згодом її сестра, зітхнувши, промовила:

      – Мені не вистачає тебе.

      Інді припинила жувати.

      – Мені теж, насправді.

      – А як же Ілля? – зіронізувала Рута.

      – Ти плутаєш зовсім різне, – розважливо відповіла Індія. – Ілля хороший, але це інакше. Ти ж сама сказала: ми з тобою разом відтоді, як ти народилася. Ти й надалі моя сестра, і де б я не жила, що б я не робила, це не зміниться. Ми разом.

      На Рутине обличчя повернувся задумливо-меланхолійний вираз.

      – Знаєш, – озвалась вона, – я колись мріяла бути як ти. – Помітивши, як кутики губ Індії смикнулися вгору, дівчина задерикувато випалила: – Чого ржеш? Я серйозно. Ти так багато часу зі мною проводила, ти могла на рівних говорити з батьком. І ти гарно вчилася. Десь у шостому класі, надивившись на тебе, я пробувала малювати комікси, проте щоразу, бачачи результат, рвала малюнок на дрібні клапті й викидала. Я навіть читати почала через тебе. Бляха, та в «Маленькому принцові» стільки сторінок немає, скільки разів я над ним засинала, але зрештою дочитала. Ніфіга не в’їхала, але таки дочитала. Бо страшенно хотіла бути як ти.

      – Але тепер уже не хочеш, – із сумною усмішкою на півобличчя проказала Інді.

      – Річ не в тім. Не в тобі, розумієш? Просто… – Рута насупилася, добираючи слова, – я не прагну того, чого прагнеш ти. Пам’ятаєш, у десятому класі ти малювала круті моделі одягу? В тебе ще альбом з ескізами був. Ти так серйозно до того ставилася. Скільки мені тоді було? Дванадцять? Тринадцять? І це мене реально вразило. Твоє ставлення. Мені здавалося, ти мрієш про це, ну, про те, щоб шити крутий одяг, і мені теж забаглося мріяти. Я не уявляла про що й навіть не припускала, що це буде пов’язано з книжками, але мусила бути як ти, бо ти прагнула більшого, чогось такого, що я на той час вважала абсолютно недосяжним. – Інді подалася назад, однак Рута того не помічала. – Річ не в тому, що я не хочу бути як ти, ти крута, і я рада за тебе. Просто я не хочу дотягти до двадцяти п’яти лише для того, щоб усвідомити, що з кожним днем стаю дедалі менше схожою на ту жінку, якою мріяла стати, коли мені було п’ятнадцять, і… і… вже нічого не можу із цим удіяти. Я страшенно боюся цього: повертаєш не туди, обираєш не те, потім намагаєшся цьому відповідати й зрештою