Загублена земля. Темна вежа III. Стивен Кинг

схід, то побачив грубий малюнок «у ялинку», що лежав лише вздовж тієї лінії, яку показувала голка в чашці.

      – Може, я щось і бачу, – невпевнено промовила Сюзанна, – та…

      – Подивися на тіні! На тіні, Сьюз!

      Її очі широко розплющилися, і Едді зрозумів, що Сюзанна бачить.

      – Боже! Он він! Там! Наче проділ у волоссі!

      Один раз побачивши, Едді вже не зміг відвести очей. У неохайних нетрях довкола галявини утворився тьмяний прохід, пряма дорога для Променя. Раптом Едді подумав, яка, мабуть, потужна та сила, що зараз тече повз нього (а може, й пронизує його, як рентгенівські промені), і притлумив у собі бажання відступити вбік, байдуже – праворуч чи ліворуч.

      – Роланде, а воно часом мене не стерилізує?

      Слабо всміхнувшись, Роланд знизав плечима.

      – Це наче ложе ріки, – дивувалася Сюзанна. – Таке засохле й поросле травою, що його ледь видно… але воно є. І малюнок тіней не зміниться, поки ми перебуватимемо на шляху Променя, правда ж?

      – Ні, – відповів Роланд. – Ясна річ, напрямок, куди вони падають, змінюватиметься, поки сонце мандрує небом, але шлях Променя ми будемо бачити весь час. Не забувайте, що Промінь світить у цьому напрямку вже тисячі, а може, й десятки тисяч років. Погляньте-но на небо!

      Едді й Сюзанна підвели голови й побачили, що тоненькі баранці хмар уздовж Променя теж вклалися у «ялинку»… і ці хмари пливли швидше, ніж ті, що були обабіч смуги його сили. Їх штовхало на південний схід. У бік Темної Вежі.

      – Бачите? Навіть хмари впокорені.

      Назустріч їм наближалася зграйка птахів. Потрапивши на шлях Променя, птаство змінило напрямок польоту і якийсь час летіло на південний схід. Едді дивився й очам не вірив. Коли птахи перетнули вузький коридор зони впливу Променя, то знову лягли на попередній курс.

      – Так. Здається, нам час іти, – сказав він. – Довжелезна подорож на тисячу миль починається, блін, з першого кроку тощо, тощо.

      – Зажди. – Сюзанна подивилася на Роланда. – Тисячею миль цей шлях не обмежується, так? Тепер уже не обмежується. Наскільки він довгий, Роланде? П’ять тисяч миль? Десять?

      – Не можу сказати. Але дорога дуже довга.

      – То як, в біса, ми збираємося туди дістатися, якщо ви двоє везтимете мене в цій чортопхайці? Нам ще пощастить, якщо зможемо долати три милі на день крізь тамті Буєраки. І ви це знаєте.

      – Шлях знайдено, – терпляче сказав Роланд. – Поки що цього досить. Можливо, Сюзанно Дін, настане час, коли ми мандруватимемо швидше, ніж тобі цього хотілося б.

      – Та невже? – Вона виклично на нього подивилася, й обоє чоловіків побачили небезпечний вогник у її очах, очах Детти Волкер. – У вас там у кущах машина для перегонів? Якщо так, то непогано було б ще мати й дорогу, на якій можна розігнатися!

      – Земля і наш спосіб пересування нею змінюватимуться. Так буває завжди.

      Сюзанна махнула на нього рукою – мовляв, говори-говори.

      – Моя старенька матуся казала: «Господь подбає». Ти мені зараз її нагадуєш.

      – А