Загублена земля. Темна вежа III. Стивен Кинг

не знаю.

      – Але тобі відомо, що це пункт A, – сказав Едді. – Якщо ми підемо навпростець, то через певний, достатньо довгий проміжок часу прийдемо до іншого порталу… назвімо його пунктом В… на іншому краю світу. Але перед тим ми потрапимо в пункт Б. Він у нас центральний. Темна Вежа.

      Стрілець кивнув.

      – І довго нам так іти? Не знаєш?

      – Ні. Але знаю, що це дуже далека подорож, і з кожним прожитим днем відстань зростає.

      Едді саме нахилився, щоб оглянути ящик на ніжках. Але, зачувши це, випростався і вп’явся поглядом у Роланда.

      – Цього не може бути. – Він говорив, як людина, котра намагається пояснити маленькій дитині, що в її шафі немає бабая, що його просто не може там бути, бо бабая не існує в природі. – Роланде, світи не ростуть.

      – Та невже? Коли я був малий, Едді, у нас були карти. Одну з них я пам’ятаю особливо добре. Вона називалася «Великі королівства Західної Землі». На неї було нанесено мій край, який тоді звався йменням Ґілеад. На ній були Низинні Баронії, сплюндровані під час повстання й громадянської війни того року, коли я здобув свої револьвери, і пагорби, й пустеля, й гори, й Західне море. Від Ґілеаду до Західного моря було неблизько – тисяча миль чи навіть більше. Але цю відстань я долав двадцять років.

      – Не може бути, – швидко проговорила Сюзанна, вочевидь налякана. – Навіть якби ти йшов пішки, то двадцять років – це занадто.

      – Ну, не забувай про зупинки, коли він відсилав листівки й пив пиво, – пожартував Едді, але вони обоє його проігнорували.

      – Більшу частину шляху я не йшов, а їхав верхи, – сказав Роланд. – Час від часу мене… скажімо так, затримували… але переважно я рухався вперед. Подалі від Джона Фарсона, який очолив повстання, що перевернуло з ніг на голову світ, де я виріс, і який хотів настромити мою голову на палю й поставити на подвір’ї свого замку. Гадаю, в нього були вагомі причини, бо ж ми з моїми співвітчизниками спричинилися до смерті багатьох його послідовників… а ще я вкрав дещо надзвичайно для нього дороге.

      – А що то було? – поцікавився Едді.

      Роланд заперечно похитав головою.

      – Цю історію я розповім вам якось іншим разом… а може, й зовсім не розповім. А поки що подумайте про інше: я пройшов не одну, а багато тисяч миль. Бо світ росте.

      – Такого просто не може бути, – не здавався Едді, але ці слова вразили його до глибини душі. – Траплялися б якісь землетруси… повені… цунамі… ну ще там щось таке…

      – Розплющ очі! – розлючено мовив Роланд. – Просто подивися навкруги! Що ти бачиш? Це світ, що вповільнюється, наче дитяча дзиґа, але водночас прискорюється й рухається далі, і ніхто з нас не розуміє, як це відбувається. Подивися на свої жертви, Едді! Заради свого батька, подивися!

      Двома широкими кроками він опинився біля струмка, підняв сталеву змію, швидко її оглянув і кинув Едді, який впіймав робота лівою рукою. Змія розвалилася на два шматки.

      – Бачиш? Вона вичахла. Усі істоти, яких ми тут знайшли, були вичахлі. Якби ми не нагодилися, вони б все одно невдовзі померли.