Загублена земля. Темна вежа III. Стивен Кинг

років він упіймав себе на тому, що думає про руїни будинку у вікторіанському стилі в Датч-Гіл, за милю від того району, де вони з Генрі провели дитинство. Перед руїнами на Райнголд-стрит, які дітвора з району називала Маєтком, лежав порослий бур’яном газон, за яким ніхто не доглядав. Едді думав, що в районі навряд чи знайшовся б такий малий, що не чув моторошних історій про Маєток. Перехняблений будинок з крутим дахом наче набурмосено зорив на перехожих з-під піддашшя, де клубочилися тіні. Шибок у вікнах, ясна річ, не було (дітлахи могли спокійно жбурляти у вікна камінням, не підходячи надто близько до будинку). Але й фарбою з балончиків його стіни ніхто не розмальовував, і на місцину для трахання чи на тир його теж не перетворили. Найдивовижнішим було те, що він досі існує: ніхто не підпалив Маєток, щоб отримати гроші за страховим полісом чи просто подивитися, як він горить. Звісно, діти казали, що в ньому є привиди. Коли одного дня Едді стояв на хіднику разом з Генрі (вони спеціально прийшли сюди, аби побачити цей сумнозвісний предмет пліток, хоча Генрі набрехав матері, буцімто вони просто йдуть із друзями по морозиво «Худсі» до Дальберга), йому справді здалося, що там водяться примари. Хіба він не відчував, як крізь старі тінисті вікторіанські вікна, вікна, що начебто вп’ялися в нього нерухомим поглядом небезпечного психа, просочується якась чужа, ворожа сила? Хіба він не відчував, як невловний вітерець ворушить волосся на руках і потилиці? Хіба перед його очима не постала тоді чітка картина: варто лише переступити поріг цього будинку – і край, двері хряснуть за спиною, і стіни посунуть на нього, перетираючи на порох скелети дохлих мишей, прагнучи так само потрощити і його кістки?

      Потойбіччя. Привиди.

      Зараз, коли Едді підходив ближче до металевої будки, до нього повернулося давно забуте відчуття таємниці й небезпеки. Шкіра на ногах і руках взялася сиротами. Волосся на потилиці стало сторч і нагадувало тепер шерсть на загривку тварини. Його наче обдував той самий ледь відчутний вітерець, хоча листя на деревах, що оточували галявину, не ворушилося.

      Проте він невпинно йшов до дверей (бо, звісна річ, це були ще одні двері, хоча цей вхід був зачинений і завжди опиратиметься таким, як Едді) і не зупинявся, аж поки вухо не притислося до металу.

      Відчуття було таке, наче півгодини тому він закинув собі пігулку справді потужної кислоти, а пробирати почало тільки зараз. У пітьмі за очними яблуками пропливали дивні кольори. Йому здавалося, що з камінних глоток довгих коридорів, тьмяно освітлюваних електричними світильниками, до нього долинає бурмотіння голосів. Колись смолоскипи модерної доби яскраво палахкотіли, освітлюючи все навколо, але тепер від них лишилися тільки сумні цятки синього світла. Він відчував порожнечу… спустошення… відчуження… смерть.

      Механізми невтомно бурмотіли, але чи не з’явився в цьому звуку інший, грубий призвук? Край, де під гуготінням машин пульсує відчай, наче аритмія хворого серця? Враження, що механізми, від яких іде цей звук, хоча й набагато складніші навіть за самого ведмедя, виходять з ладу