Загублена земля. Темна вежа III. Стивен Кинг

повільно. Здебільшого повалені дерева були старезні (багато з них уже майже з’єдналися з землею, яка їх породила), та все одно створювали істотну перепону на шляху і завдавали подорожнім чимало клопоту. Її подолання виявилося б доволі складним, навіть якби всі троє були фізично здоровими. А з Сюзанною, прив’язаною до стрільцевої спини ременями, це обернулося вправою на силу і витривалість.

      Знищені дерева й зарості підліску таки приховували ведмежий слід, і це також уповільнювало просування вперед. До полудня вони йшли за слідами від кігтів, що виднілися на корі дерев, чіткі, мов зарубки. Але тут, на початку шляху, ведмідь ще не був аж так сильно розлючений і ці прикметні ознаки того, що звір тут проходив, зникли. Роланд просувався повільно, дошуковуючись лайна в кущах і жмутів шерсті на стовбурах дерев, через які перелазив ведмідь. Весь час, що залишався до вечора, пішов на те, щоб подолати три милі цього звалища підгнилої деревини.

      Щойно Едді змирився з тим, що їм доведеться стати табором тут, у цій моторошній місцині, як почалася вузька смуга вільх. За нею він почув лунке дзюркотіння струмка в камінному річищі. Позаду, за їхніми спинами сідало сонце. Світило осяяло тьмяними червоними променями зарості, які вони втрьох щойно подолали, і перетворило повалені дерева на перехресні чорні обриси, подібні до китайських ідеограм.

      Роланд оголосив привал і спустив Сюзанну на землю. Випростав спину і трохи понахилявся ліворуч-праворуч, вперед і назад, тримаючи руки на поясі.

      – На сьогодні все? – поцікавився Едді.

      Але Роланд похитав головою.

      – Дай Едді револьвер, Сюзанно.

      Питально глянувши на стрільця, жінка передала Едді зброю.

      – Ходімо, Едді. Потрібне нам місце – на тому боці цих дерев. Треба глянути. Можливо, там на нас чекає невеличка робота.

      – Чому ти думаєш…

      – Відкрий вуха.

      Едді прислухався і зрозумів, що чує машинний гул. А ще збагнув, що цей шум уже якийсь час їх супроводжував.

      – Але я не хочу залишати Сюзанну саму.

      – Ми недалеко, а голос у неї гучний. До того ж, якщо небезпека й чигає, то вона попереду. Ближчими до неї будемо ми.

      Едді поглянув на Сюзанну.

      – Ідіть, але не баріться там. – Вона задумливо озирнулася туди, звідки вони прийшли. – Не знаю, чи є тут страховиська, але відчуття таке, що є.

      – Ми повернемося, доки споночіє, – пообіцяв Роланд. Він рушив до природного щита, який утворювали вільхи, і за мить Едді пішов слідом за ним.

26

      Заглибившись у зарості дерев на п’ятнадцять кроків, Едді збагнув, що вони йдуть стежкою, можливо, тією, що її роками протоптував для себе ведмідь. Вільхи згиналися над їхніми головами на кшталт тунеля. Тепер звуки стали гучнішими, і Едді почав їх розрізняти. Один був низький, глибокий, схожий на бурмотіння. Цей шум віддавав у ступні ніг – слабка вібрація, наче під землею невтомно працював якийсь величезний механізм. Його перебивали ближчі й наполегливіші звуки – пронизливі верески, писки, цвірінчання, що перемішувалися, нагадуючи