Я захищу тебе…. Светлана Талан

забирай собі Кирила, – усміхнулась Кіра, – він мені й задарма не потрібний.

      Кілька днів поспіль Денис лише вітався з Кірою, мило їй усміхався, але після школи додому не проводжав. Дівчина вдавала, що їй байдуже, а сама не знаходила собі місця. Вона губилася в здогадках, чому хлопець так поводиться. Кіра припускала, що він знайшов собі іншу подругу, але про це говорили б усі в класі, а так ніби ні з ким із дівчат його не бачили. Лише в п’ятницю після останнього уроку він підійшов до Кіри і тихо сказав: «Чекатиму, де завжди, і в той самий час».

      Кіра мовчки кивнула на знак згоди. Вона не показала, що розхвилювалася не на жарт – у голові зашуміло від приємного збудження, серце шаленіло в грудях так, ніби йому було там замало місця. «Не забув мене! Кохає!» – пульсувало в жилах.

      Час до вечора тягнувся неймовірно довго, ще й захмарилося небо в очікуванні дощу. Кіра бралася за домашню роботу, щоб пришвидшити плин часу, але все у неї валилося з рук. Вона кілька разів відчиняла шафу, розмірковуючи, що краще вдягти на побачення. Їй хотілося цього вечора бути особливо привабливою і дівчина зупинила свій вибір на короткій картатій спідничці та синій блузці з ґудзиками.

      – Куди, красуне, зібралася? У клуб на танці? – запитала мати доньку, коли та вдяглася й напахтилася парфумами так, що чути було за кілька метрів.

      – Еге ж, – відповіла Кіра.

      – Довго не гуляй! – попередила мати. – Пізно повернешся – замкну хату й не пущу!

      – Мамо, як завжди! – усміхнулась Кіра й майнула надвір.

      А там весна! Вона вбрала у барвисті шати все живе навколо, і п’янкі запахи квітучих садів дурманили голову закоханій дівчині. Хотілося бігти на зустріч зі своїм коханим, летіти до нього, як яблуневий цвіт на вітрі, але Кіра вміла керувати своїми почуттями та діями, тому йшла повільно, ніби їй зовсім байдуже і до пахощів весни, і до самого Дениса.

      Хлопець уже чекав на умовленому місці. Коли Кіра побачила його постать, то ноги підкосилися і все її єство охопила щемка ніжність.

      – Привіт, сонечко! – Денис ніжно обійняв дівчину, поцілував у губи. – Я скучав.

      – І я, – стиха промовила Кіра й відчула, якими справді бажаними були його м’які уста і ніжні дотики рук.

      – Вибач, що не міг з тобою зустрічатися, – сказав він, – були домашні справи, деякі непорозуміння з предками.

      – Тепер усе гаразд?

      – Так! Усе добре! – сказав він, вкриваючи шию дівчини ніжними цілунками.

      Денис обійняв її за талію й повів на територію дитсадка. Вони часто там сиділи на низеньких дерев’яних лавках. Добре, що ворота на ніч не замикали, тож можна побути в альтанці або просто біля пісочниці. Іноді вони вмощувалися одне навпроти одного і крутилися на скрипучій каруселі або каталися на дитячих гойдалках.

      Почав накрапати дрібний тихий дощик, і Кіра з Денисом сховалися в бесідці. Там була лавка, і вони сиділи на ній, обговорюючи шкільні новини.

      – Не передумала вступати до Луганського педу?[4] – запитав Денис.

      – Ні. З дитинства мріяла бути вчителькою, – відповіла дівчина.

      – Я б не зміг працювати в школі!

      – Чому?! –

4

Луганський державний педагогічний університет ім. Тараса Шевченка (1998–2008 рр.), з квітня 2009 р. – Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка.