Я захищу тебе…. Светлана Талан

і їм довелося повірити жінці на слово. Потім роздивлялися гроти і навіть побували в одному з них.

      – Ти б хотів тут пожити хоча б з рік? – запитала Кіра.

      – З тобою – хоч усе життя! – відповів він.

      – Ну й жарти в тебе!

      – Я не жартую, – сказав він, але Кіра не почула цих слів – шум морських хвиль, які з силою билися об скелі, заглушив їх.

      По дорозі до готелю стомлена Кіра задрімала, поклавши голову хлопцеві на плече. Кирило сидів у незручній позі, але терпляче все зносив, даючи змогу дівчині трохи перепочити. Коли автобус зупинився, їм повідомили, що останні два дні вони проведуть на березі моря в наметах.

      – Де саме? – спитала Кіра.

      – У бухті Кохання, – відповіла екскурсовод і уточнила: – Це поблизу селища Рибальського.

      – Зрозуміло, – сказала Кіра і стиха шепнула Кирилові: – Можна подумати, що я знаю, де це селище.

      – Бухта схована від стороннього ока і до неї не так просто дійти. Є два шляхи, якими можна дістатися до бухти Кохання, – продовжила екскурсовод. – У вас є унікальна можливість обрати шлях до неї за своїм бажанням. Можна дістатися туди на катері. Інший шлях – непростий.

      – А ми – студенти, тому не обираємо легких доріг! – крикнув хтось із хлопців.

      – Якщо є бажання подертися на валуни, пройти вузенькою доріжкою над прірвою – будь ласка!

      – Є! – відповіли студенти в один голос.

      – Гаразд! – погодилась жінка. – Тоді вам дадуть провідника, а ви будете нести важкі наплічники. І не забувайте, що взуття має бути зручним, щоб не ковзало по камінню, – продовжила екскурсовод, але молодь її вже не слухала.

      Бухта Кохання

      На околиці селища Рибальського екскурсовод познайомила студентів із провідником, молодим загорілим юнаком, попрощалася і наостанок сказала: «Ідіть уперед – і буде вам щастя!» Дорога до бухти Кохання виявилася й справді нелегкою. Мандрівникам доводилося забиралися на великі валуни, відтак спускатися донизу. Щойно вони долали один із них – перед ними неодмінно поставав наступний. Кирило розчервонівся, з нього стікав піт, але він весь час тримав за руку Кіру, допомагав їй дертися на непіддатливі валуни, спускатися з них. Коли, здавалося, найважче випробування було позаду, перед ними виникла вузенька стежинка, яка розділяла відполіровані скелі від прірви.

      – Матінко рідна! – промовила одна з дівчат і злякано заплющила очі.

      – Не такий страшний чорт, як його малюють! – вигукнула Кіра. – Я піду перша за провідником!

      – Я за тобою! – сказав їй Кирило.

      Вона помітила хвилювання хлопця. Не факт, що він боявся висоти, але Кірі імпонувала його рішучість і вона підморгнула йому й підбадьорливо усміхнулась. На вузькій доріжці Кіра поглянула на Кирила. У нього все обличчя було залите потом.

      – Як ти? – спитала вона, подумавши, що він і справді боїться висоти.

      – Усе гаразд, – хрипкуватим голосом відповів він.

      – Тримайся! Все буде добре!

      – Я знаю.

      Коли