Тінь аспида. Дарина Гнатко

– мовчав якось похмуро та сторожко, витинаючи у неї мовчанням тим саме серце. Вона розуміла, що боїться, до відчаю боїться почути його відмову приїхати зараз, боїться невідомо чому, немов від згоди його чи відмови буде залежне все: й майбутнє її, й усе життя. І тільки схлипнула ледь чутно, коли він нарешті відгукнувся:

      – Добре, я зараз приїду.

      Дозволила собі глибоко заковтнути повітря.

      – Чекаю.

      Він відразу ж від’єднався, а вона ще стояла й слухала, заклякнувши, пронизливу тишу вимкнутого телефона, й тільки серце її оглушливим, схвильованим биттям порушувало тишу порожньої, великої квартири.

      «Степан приїде! Він приїде! Він зараз приїде!»

      Звістка про його приїзд пронизувала її єство, обриваючи всі думки непотрібні. І так само несподівано, яким несподіваним був цей дзвінок до Степана, вона зірвалася з місця, закружляла вітальнею у радісному танку й розсміялася щасливо. Вона зізнається Степану у своїх почуттях, зізнається у тім, що ховала на серці ці довгі роки, й він просто не зможе відмовитися від неї.

      Наспівуючи, вона швидко прийняла душ, переодягнулася в домашню сукню з рожевого шовку, м’яка тканина котрої так спокусливо обгорнула її струнке тіло, а волосся полишила вільно спадатися на спину густою золотавою завісою. Швидко поглянула на себе в дзеркало й полишилася надзвичайно вдоволеною побаченим. Ні, Степан просто не зможе встояти перед нею, такою гарною та майже вільною, а головне – кохаючою його.

      Хоч і чекала на Степана, але здригнулася, затремтіла всім тілом, коли у двері подзвонили. Кинула останній погляд у дзеркало, що відображало сяючу красуню, котра зовсім не виглядалася на свої п’ятдесят років, і неквапливо пішла відчиняти двері. Степан стояв на порозі, прямий та спокійний, високий та вродливий, упевнений у собі, і не можна було навіть подумати, що цей розкішний чоловік був вихідцем з самого низу, котрий колись брався за будь-яку роботу. Зараз перед Мар’яною стояв владний та добре вдягнений багатій, а який уже ж гарний. Затремтівши всім тілом, Мар’яна забулася про Миколу й обдарувала Степана засліпливою усмішкою, відступилася в бік.

      – Проходь.

      Степан кинув на неї нерозуміючий погляд.

      – Щось сталося?

      Мар’яна майнула рукою.

      – Ну… так. Та ти ж проходь, не застигай на порозі.

      Степан кинув на неї ще один нерозуміючий погляд і повільно увійшов до розкішної квартири, котру сама Мар’яна так любила й у котрій він був дуже рідким гостем. Вона зачинила двері й м’якою ходою кішки попрямувала за ним слідкома до вітальні, закоханими очима пестячи його високу, широкоплечу постать у темно-синьому костюмі та чорній шкірянці, ледь стримуючи гостре бажання простягнути руку та доторкнутися до нього…

      Степан зупинився посеред вітальні й озирнувся.

      – Мене, зізнатися, здивував твій дзвінок.

      Вона повільно всміхнулася.

      – Справді?

      – Так. Єва казала мені про нещастя з Миколою, й коли потрібні гроші, то не соромся, Мар’яно, я надам потрібне, ти тільки скажи…

      Жінка