Тінь аспида. Дарина Гнатко

коханці, якими б вони гарними не були, – вони ніколи не викликали в неї того неспокою, того відчайного хвилювання, котре міг викликати лиш один чоловік – Степан.

      Згадка про Степана, така недоречна та непотрібна зараз, змусила її здригнутися, коли чорноокий незнайомець зупинився зовсім поряд і вогняні його, чорні очі з невимушеним спокоєм почали вивчати її уважно – вивчати всю, починаючи від золотавого волосся й закінчуючи лискучими босоніжками на високих підборах, котрі лагідно затискали її стрункі ніжки. Він мовчав, Мар’яна теж не поспішалася занадто до розмови, вивчаючи й собі цього самовпевненого й дужого незнайомця, котрого доля дарувала їй посеред спеки йорданської пустелі. Чоловік був гарним, того вже в нього неможливо було відібрати – довгасте, вузьке лице з широкими вилицями та темної засмаги шкірою, чорні очі, опушені довгими віями, тонкий довгий ніс та суворого малюнка, але гарні вуста невеликого рота. Чорне, лискуче волосся зачесано назад… Одягнений у європейський костюм, він нагадував радше якогось там італійського чи іспанського аристократа, й тільки вуса – пишні, густі та чорні – не сподобалися Мар’яні. Ніколи вона не полюбляла вусатих чоловіків, але цей… Щось було у нім таке, що вона й на вуса не надто звертала уваги. Й коли мовчання між ними зробилося аж надто довгим, він нарешті запитався арабським акцентом прикрашеною англійською.

      – Ви нещодавно в Аммані?

      Мар’яна повільно всміхнулася.

      – Місяць.

      Йорданець здивовано звів темні брови.

      – Місяць? І як же так трапилося, що я ні разу за цей місяць не зустрів вашої бездоганної, сяючої вроди?

      – Я не з’являлася на людях…

      – Дарма. Я невимовно жалкую об тім місяці, котрий не мав щастя насолоджуватися вашою красою. Але… – Чорні очі наполегливо позиркнули в саму глибину очей Мар’яни. – Я дуже сподіваюся на те, що ви дозволите мені надолужити втрачений час, цей безмежно пустий місяць…

      Мар’яна сріблясто розсміялася.

      – Які слова, але ж я навіть імені вашого не знаю.

      Широка, суха долоня потягнулася до її руки.

      – Хасан аль-Садіб до ваших послуг…

      – Дуже приємно познайомитися…

      Той вечір став початком чи не найпристраснішого роману в житті Мар’яни. Хасан виявився чоловіком, про появу котрого у своїм житті Мар’яна мріяла давно вже, й хоча вони й не були схожими, а чимось він їй нагадував Степана.

      У той перший вечір вона до неможливого довго перебувала в його товаристві, майже з байдужістю вловлюючи на собі занадто ревниві погляди Миколи, й удома, в тому ошатному білому будиночку, тільки позиркнула презирливо на чоловіка, коли той був спробував влаштувати сцену ревнощів. Вона вже тоді знала, що побачиться з Хасаном на другий день, знала вона також і те, що цей чоловік стане, й надовго, її коханцем, найкращим з довгої вервечки тих, хто упродовж декількох років мав щастя бути поряд неї.

      Зранку наступного дня, як тільки Микола