Викрадачі діамантів. Луи Буссенар

із тубільців.

      Значний арсенал європейців, здається, справив належне враження на чорношкірого вождя. Озирнувшись, він подав знак, і з гущавини зараз же вискочила його обшарпана охорона, озброєна списами та іржавими мушкетами. Сам вождь був у сірому фетровому капелюсі з білим пером, коротких штанях і чоботях із закотами; коло коміра його подертої куртки за тубільним звичаєм були приторочені коробочка, разок намиста, ніж, табакерка і уривок від хвоста фенека, що вочевидь правив вождеві за носовичок.

      Александр заледве зміг стримати усмішку, коли тубілець заговорив ламаною англійською:

      – Мій білий брат знає, що за прохід землею бечуанів належить сплатити?

      – Охоче. Кому?

      – Мені.

      – Назвіться, будь ласка, добродію.

      – Мене послав король Сікомо…

      – От що, чоловіче добрий, – спохмурнів Александр, – я краще заплачу самому містерові Сікомо.

      – Мій білий брат дасть мені синього костюма, червону сорочку і новий капелюх з пером, – не здавався тубілець. – Рушницю, порох, свинець…

      – Білий брат дасть вам монету в десять франків і благословення, про все інше ми поговоримо з Сікомо. Тих речей, які вам потрібні, у нас немає.

      – Де то видано? – вигукнув, кривляючись, вождь. – Щоб біла людина подорожувала без фургона? І не мала б речей, які можна обміняти на слонову кістку?

      – Авжеж, саме так.

      – Навіщо ж ви сюди прийшли?

      – Подихати свіжим повітрям, – почав і собі дратуватися Александр.

      – Усі білі мають фургони… Хто ви такі?

      – Ні, цей хлопець таки дивак… Мені що – показати документи?

      – Ми проведемо наших білих братів до короля Сікомо, – не вгамовувався посланець.

      – А це вже дзуськи!

      Тим часом Альбер де Вільрож звелів Жозефу привести запряжених коней.

      Александр приєднався до верхівців, які швидко зарядили свої карабіни на випадок несподіваного нападу. Клацання затворів і рішучий вигляд вершників подіяли вмить: лави чорношкірих розімкнулися, списи і мушкети опустилися долу.

      – Гайда! – гучно скомандував Шоні. – Де там наш проповідник?

      – Зник, – знизав плечима Альбер. – Мені здається, вся ця публіка – просто зграя місцевих грабіжників. Тепер вони полюватимуть на нас. Не найкращий початок подорожі цими землями…

      – Дурниці! – заперечив Александр. – Хай тільки рипнуться, ми їх переб’ємо, як зайців. А щодо пастора, гадаю, той сам чудово дасть собі раду…

      Той, про кого мовилося, і справді подбав про себе якнайкраще: оточений своїми недавніми переслідувачами, він саме наминав за обидві щоки те, що залишилося від недоїденої кабанячої туші, жваво теревенячи з вождем. При цьому, судячи з інтонацій, вони були давніми приятелями.

      Розділ 3

      Витівка трьох французів здавалася цілковитим божевіллям з будь-якого погляду.

      По-перше, вони подалися углиб незнайомої країни без спорядження і припасів, без запряженого