Викрадачі діамантів. Луи Буссенар

слові – «алмази». Ці камінчики, безбарвні й геть непоказні до того, як їх огранують ювеліри, гіпнотизували тут усіх і кожного…

      Того дня в Нельсонсфонтейні панували звичайний гамір і пожвавлення. Тож не дивно, що прибуття чотирьох новеньких – двох європейців і двох чорношкірих – залишилося майже не поміченим. Усі четверо зовсім не були схожі на старателів. Ватажком четвірки був худорлявий, коротко стрижений чоловік середнього зросту. На вигляд він мав років тридцять, а правильні риси жвавого смаглявого обличчя видавали південця. Тропічний шолом із напотиличником з білої тканини захищав його голову від палючого сонця, а куртка з безліччю кишень була ніби спеціально створена для далеких подорожей. На поясі висів чималий тесак, а сам пояс підтримував вельветові штани оливкового кольору, заправлені в халявки високих чобіт. А ще з кишеньок його куртки визирали ланцюжки, один – від годинника, а другий – від компаса в нікельованому корпусі. Великокаліберна дубельтівка і повний патронташ довершували спорядження незнайомця.

      Другий європеєць був убраний і споряджений достоту так само. Проте цим схожість між ними вичерпувалася, хоча обоє були південцями приблизно одного віку і, мабуть, однієї національності. Досить було побіжного погляду, аби помітити, що, на відміну від першого, навіть зовні породистого чоловіка, цьому другому відводилася зовсім інша роль у групі.

      Їхні темношкірі супутники мали досить своєрідний вигляд: на одному були тільки брудні, ношені штани, на другому – така само дірява сорочка. Убрання того, що в сорочці, доповнював фетровий капелюх із дірявим верхом, крізь який світила його кошлата шевелюра. У його вухах теліпалися латунні сережки, а на кістлявому стегні висів здоровенний тесак. Щасливий власник штанів нап’яв на голову денце від плетеного кошика, прикрашене бляшанкою з-під анчоусів. У продірявлену мочку правого вуха він устромив мундштук люльки, а в ліву – рушничну гільзу. Обидва чорношкірі, здавалося, були цілком задоволені собою, згорда поглядали на негрів-робітників; за плечима кожен із них мав ще по важкому карабіну – з тих, які в Африці використовують для полювання на великого звіра.

      Подивившись на мурашник копальні, європейці звернулися із запитанням до представника місцевої поліції, що наглядав за порядком.

      – Це он там, – полісмен запросив чужинців підійти до шурфу, на дні якого порпалося шестеро землекопів.

      – Александре! – окликнув південець, зазираючи в яму і намагаючись бодай щось розгледіти крізь хмару пилу, що клубочився в глибині. – Агов! Де ти там?

      Несподівано один зі старателів щось гукнув і подерся вгору хисткою драбинкою, приставленою до краю ями. Анітрохи не соромлячись свого брудного одягу і рук, він радісно скрикнув і кинувся в розкриті обійми елегантного мандрівника.

      – Альбере де Вільрож, друзяко! Невже це ти, тут, у цьому пеклі?! Як ти сюди потрапив, хай йому біс?

      – Друже