Курячий бульйон для душі. Эми Ньюмарк

собі віку місяць тому, – зі злістю пояснив тато, ніби він звинувачував Джеймсона в тому, що той утокмачив мені в голову цю ідею.

      Лікар повільно кивнув, тепер він розумів, що коїться. Уп’явся в мене очима.

      – Ви гадали, що він мав рацію, скоївши самогубство, тож вирішили спробувати й собі?

      Щось у його словах – мабуть, правда, – наче прохромило мене. Я впала навколішки, затулила обличчя руками, заридала так голосно, що замовкли найближчі до мене пацієнти. Усі дивилися на мене, мабуть, здивовані моїм раптовим зізнанням.

      Не відриваючи рук від обличчя, я крикнула:

      – І це не вперше!

      Невдовзі мене помістили в окрему палату. За чотири години мене мали відправити до найближчої психіатричної клініки, де я мусила залишатися протягом трьох днів.

      Що я накоїла? Я не подумала, як моя смерть подіє на людей.

      Годинами я мовчки лежала там – самотня, налякана, мов дитина, яку відправили до її кімнати поміркувати над кепською поведінкою. Добрий і ласкавий медбрат на ім’я Ренді допомагав мені з усіма моїми потребами. Він навіть допоміг мені виплакати душу. Я цілу годину розповідала йому, яким хитким було моє життя останні десять років. Я розповіла йому про маминих приятелів – або залежних від наркотиків, або ж любителів розпускати руки. Ми з нею боролися зі страшними злиднями, кожен цент берегли, щоб хоча б їсти нормально, а коли могли дозволити собі ледь теплу воду, щоб помитись, у нас було просто свято.

      Потім я зізналася, що в п’ятнадцять років уперше спробувала вкоротити собі віку – аж двічі. Ренді уважно слухав, як я пояснювала: чотири роки поспіль я постійно завдавала собі якоїсь шкоди, різала себе бритвою, прагнучи болю і знову болю. Щойно закінчивши старшу школу, я занурилася в алкоголізм, розпусту, місяцями сиділа на кокаїні та метамфетаміні. Потім найдорожчий друг мого дитинства наставив пістоля до скроні й позбавив себе життя. Це була остання соломинка, а відтак я вирішила покінчити з оцим усім за допомогою одинадцяти таблеток із мого слоїчка зі снодійним.

      Дійшовши до цього моменту, я захлиналася від ридань. Сили мої вичерпалися. Ренді спокійно дивився на мене, а за кілька хвилин промовив:

      – Схоже на те, що ти навчилася виживати. Одначе життя – то не зовсім це. Не намагайся вижити, не треба. Радій, – він ніжно взяв мене за руку. – Забудь минуле, забудь усе лихе, що сталося, навчися радіти. Обіцяй мені, що ти спробуєш і так учиниш.

      По моїх щоках котилися сльози. Я стисла руку Ренді.

      – Обіцяю.

      Три роки поспіль я писала, і це було моїм виходом із того мороку, в якому я жила. Дві тисячі тринадцятого року я була вже офіційно визнаним автором чотирьох завершених повноцінних романів. Отож, коли мене помістили до психіатричної клініки, я знайшла вихід – почала писати щоденник моїх переживань. Ці три страшні дні стали моїм відродженням. За три дні я навчилася більше, ніж дехто може навчитися за ціле життя. Медперсонал у цих стінах картав мене за те, що я зробила собі, вони всі переконували мене цінувати ту милість життя, яку мені даровано. Друзі, котрі з’явилися