Курячий бульйон для душі. Эми Ньюмарк

ізоляції я далі молився. Не можу сказати, чому. Врешті, я знав, що алкоголь – завжди готова відповідь на мою молитву про втечу. Він давав мені те, що я хотів, коли я хотів.

      Аж поки одного вікенду під час гульні я відчув нудоту. Я буквально не міг напитися, того грудневого понеділка я змусив себе прийти до офісу раніше, просто в цей час ми готували найбільший випуск газети за весь рік. Але я не зміг ні на чому зосередитися. Я був дуже хворий.

      Нарешті я здався. Я вийшов із дверей розгублений, хворий, без жодної надії. Я був ущент розбитим: щойно я пішов геть від єдиної у світі речі, яка вартувала для мене бодай щось.

      Я прагнув померти. Я молився, чекав на відповідь і знав, що її не буде.

      Нарешті я таки вирішив попросити про допомогу. Хай як лякала мене така перспектива. Ми з дружиною зателефонували до кількох місць – і все стало на свої місця, мене прийняли в місцеву лікувальну програму.

      Я зайшов до них – самотній, переляканий на смерть. Однак я не знав, що насправді не був самотнім.

      Я пройшов програму детоксикації та кілька суворих днів реабілітаційних зустрічей, терапію і групові сеанси, і лише тоді відчув, що знову хочу молитись. Я сів на своєму ліжку.

      – Добрий Боже, – усе, що я зміг вимовити, а відтак мене поглинуло всеохопне почуття. Обличчя спаленіло, без упину побігли сльози. Протягом кількох секунд я дізнався, як воно: відчувати присутність Бога в душі, відчуваючи її кожною клітинкою свого єства. Це було неймовірно сильно, мов електричний струм біг по моїх венах.

      Я заснув тієї ночі без страху – вперше за кілька років.

      Замість страху з’явилось особисте усвідомлення того, що Бог провадить Свою волю через те, чого ми потребуємо, а не через те, чого хочемо.

      Озираючись, я можу сказати, що мені тепер зрозуміло, яким досконалим був Його план стосовно мене. Він слухав увесь час. Я лише не здогадувався, що Бог може чекати, що я самостійно розпочну очищатися від свого безладу – до того, як розпочати направляти мої дії. Якби Він просто «вів» мене, я, либонь, пройшов би весь легкий шлях, не намагаючись прихилитися до Нього, не усвідомлюючи, як сильно я потребую Його присутності у своєму житті – день при дневі. Правда в тому, що я, напевно, знову почав би пити, якби Він відповів на мої молитви так, як я того хотів.

      І зараз, за кілька місяців по тому, я знову молюся, стоячи під будинком «Кронікл». Я стою сам-один, але сьогодні я складаю тверезі слова подяки, знаючи, що Він слухає, так само як слухав понад рік тому, коли я потопав у відходку[1] огиди й ненависті до себе, страху й егоїзму.

      Ніколи я не дивитимуся на молитву так, як тоді. Просто коли я був готовий радше померти, ніж і далі жити в моєму власному пеклі, Він дав мені нову порцію життя.

      У свій спосіб, а не по-моєму.

      Цей шлях – Його, а не мій.

Том Монтґомері

      7. Учитися радості

      Жити – це не просто бути живим, це – бути здоровим.

Марк Валерій Марціал

      – Ні,

1

Відходок – викопана яма, що править за вбиральню. (Тут і далі прим. ред., якщо не зазначено інше.)