Дивачка, що закохалася в мозок. Венди Сузуки

мистецтва розмов із хлопцями. Склалося так, що в той табір я так і не потрапила і, як наслідок, за весь період середньої та старшої школи жодного разу не була не лише на побаченні, а й навіть на простій вечірці. Іншими словами, якби в США влаштували конкурс на «Кращу Даму без Кавалера» серед навіжених заучок, то перше місце, безперечно, посіла б я.

      Усі ті стереотипи про дивакуватих, занурених у книжки дівчат-ботанів, які не ходять на побачення, були немов списані з мене!

З бродвейської зірки – на лабораторного пацюка

      Хоча одержимість навчанням, гарні оцінки й тяжіння до природничих наук не залишили мені часу для побачень, вони таки зробили дещо для мене – і це дещо було на диво позитивним. Я ще гадки не мала, яку науку оберу для своєї справи життя, проте точно знала, де саме хочу її навчатися. Каліфорнійський університет у Берклі, що поруч із Саннівейлом, альма-матер моєї родини. Так, час від часу в мене з’являлася думка, що було б непогано поїхати до якогось коледжу далеко від домівки, навіть колись я замислилася, чи не вступити до Веллслі[4], що на іншому кінці країни… але я була так закохана в гарний фасад Берклі та дивовижну й неповторну атмосферу самого міста… до того ж, я просто завжди знала, що цей навчальний заклад – саме для мене. Я подала документи до університету, і мене швидко зарахували, тож тієї весни все свідчило про те, що я найщасливіша дівчина у світі. Я швиденько спакувала речі і з нетерпінням чекала на початок нових пригод.

      Виявилося, що мені не треба було довго обирати галузь науки, якій би я мала себе присвятити, – вона знайшла мене сама. Це трапилося на курсі для нових студентів, куди я потрапила найпершого мого семестру в Берклі. Він називався «Мозок і його потенціал», і вела його відома нейробіолог, професорка Маріан С. Даймонд. В аудиторії нас було лише близько п’ятнадцяти, і така невелика кількість студентів давала змогу тісніше спілкуватися з викладачем.

      Перший день того курсу я пам’ятатиму завжди.

      По-перше, через саму Даймонд. Стоячи перед новоспеченими студентами в хрусткому білому лабораторному халаті поверх гарної шовкової блузки та короткої спідниці, вона була схожа на вчену-рок-зірку: висока, гордовита та спортивної статури, з пишною зачіскою з білявого волосся, яка робила її ще вищою на вигляд.

      А ще на столі, прямо перед Даймонд, стояла велика квітчаста капелюшкова коробка. Привітавши нас, професорка швидко натягла на руки анатомічні рукавички, відкрила коробку – і повільно, навіть із любов’ю, витягла звідси справжній законсервований людський мозок.

      Тоді я побачила його вперше в житті – і була цілковито зачарована.

      Даймонд розповіла нам, що тримає в руках найскладнішу структуру, відому людству. Що саме мозок налаштовує наш зір, почуття, смаки, сприйняття ароматів та світу навколо. Що саме від нього залежить, яка особистість житиме всередині нас, і саме він дає нам змогу вмить переходити від сліз до сміху чи навпаки.

      Пам’ятаю,

4

Приватний жіночий коледж гуманітарних наук.