Меч Сагайдачного. Виктор Вальд

перетворює її на величезне відро, куди безперервно зливається все і звідусіль, в тому числі й побутові дрібниці в мурашнику із назвою Київ. Звісно, простіше дозволити панові Дзевульському самому вирішувати, що важливо для доповіді, а що ні. Адже він цілком упорається з цим. Але…

      Надто вже пан комісар побоюється упустити щось важливе.

      Як і належить, доповідав пан Дзевульський, стоячи посеред кімнати, поклавши руку на хрестовину шаблі. Так, на думку ясновельможного пана комісара, його таємні служки, або тайники, говорили коротше й по суті. Але навіть коротко і по суті доповідь зайняла більше години. Все ж не такий і маленький мурашник цей Київ. Одначе, зайнятий роздумами про свої нотатки, пан комісар, здається, таки пропустив кілька повідомлень свого помічника. Можливо, саме це так розлютило і водночас засмутило пана комісара.

      І дарма. Цезар із його вмінням робити одночасно безліч справ – унікум. Цього історія більше не знала. То чому Якуб Собеський вирішив у тридцять два роки приміряти лавровий вінок великого імператора на свою так само, як і в Цезаря, лисувату маківку? Не сподобив на це Господь. Хоча іншого дав чимало. У тому числі й такту. Навіть з підлеглими.

      Пан комісар помахом руки зупинив доповідь помічника.

      – День видався цікавим і насиченим. Та чи не випити нам вина? Вино добре, торунське[21]. Не вино, а чистий бальзам.

      Лікар тільки руками розвів. Він уже встиг спорожнити половину глечика, виготовленого з чудового венеціанського скла.

      – То налий нам із паном Дзевульським.

      Заохочений увагою начальника, Антонім сів на краєчок лавки, перед тим підсунувши панові Собеському єдину прикрасу цієї кімнатки – м’яке крісло.

      Подякувавши своєму помічникові й лікареві, Якуб Собеський вирішив м’яко повернутися до того, що так розвеселило королівського лікаря і змусило пана Дзевульського незвично підвищити голос, ніби ясновельможний пан комісар оглух чи не захотів почути. А курйоз той, мабуть, цікавий, якщо королівський лікар так від душі реготав.

      – Отже, вип’ємо і розкладемо по кісточках цей випадок. Як же цього типа впустили до ратуші?

      – Так само говорив… – Але, побачивши суворий погляд начальника, пан Дзевульський відкашлявся в жменю. – Вибач, ясновельможний пане. Носив той тип, що тримає шинок біля Львівських воріт, і раніше в ратушу частування та навіть гроші. І брали в нього. Приніс він і сьогодні гусака та барильце меду. А коли зрозуміли, як його скривджено, так і стали з кімнати в кімнату водити та реготати. Випадково я в ратушу втрапив, випадково на той сміх і набрів. Почув про той монастир, з якого ви веліли очей не зводити і про все, що навколо нього, вивідувати й доповідати, – отоді я шинкаря й приструнив.

      – Атож, повеселив той шинкар людей ратушних, – смакуючи вино, подав голос лікар.

      Пан Собеський делікатно усміхнувся. Це ж не простий лікар, а важливий для його справи – вчений чоловік

21

Торун – місто на півночі Польщі.