Меч Сагайдачного. Виктор Вальд

на грубо збитих лежанках. Худі матраци, набиті торішньою травою чи соломою, віддавали затхлістю. Склепінчаста низька стеля, нештукатурені стіни, дощаті двері та ще крихітний столик, на який було страшно спертися. Все це засмучувало. Навіть маленької іконки, на якій міг би бодай погляд зупинитись, – і тої не було. Мабуть, ще не звівся як слід на ноги братський Богоявленський монастир. Добре, що було принаймні віконце. Невеличке – але все ж його вистачало на те, щоб сонячним стовпчиком висвітлити убогість келії і похмурі обличчя тих, хто сидів один проти одного.

      Спочатку той, що був у дорогих шатах, навіть зрадів, коли відчинилися двері і в келію привели чоловіка, мовлячи при цьому:

      – Будь тут. Нікуди не виходь. Якщо щось знадобиться – постукай у двері. Служка все зробить і все подасть. І не потрібно зайвих слів. Це святе місце, пане Званий.

      Те саме казали і йому. Отже, той, що прибув, – того ж замісу і в тій самій справі. Але радість миттєво змінилася розчаруванням. Простий домотканий одяг, поверх якого коротка овчинка. Та постоли з грубої шкіри. А з обличчя новий монастирський гість іще неприємніший. Ніс гачкуватий, а навколо нього кучерява чорна борода з сивиною. Нечасто побачиш таку сколошкану і ніби неживу бороду. Над нею такі ж неживі кошлаті брови. А під ними чи то чорні, чи то темно-карі очі. Їх тільки й видно. Все інше немов і ні до чого.

      – Здоров будь, в’язню, – мовив той і скинув з плеча шкіряні бесаги. Сів навпроти.

      Придивившись до нього, перший у відповідь лише кивнув після довгої паузи. А новий гість сказав з усмішкою:

      – Монастир братський, але щось братів для мене тут не видно. Ні в трапезну не завели, ні до церкви. Не ходи, мовчи і бородою не труси. Треба було трохи в Києві затриматися. Ой, як смачно я пообідав у шинку біля Львівської брами! Коли б знаття, дав би й третю золоту копійку, щоб узяти наїдків про запас. Відчуваю, що будемо тут ситі як церковні миші.

      На ті слова перший не відповів, лише знову ледь хитнув головою. Чи погодився, чи ні – зрозуміти тяжко.

      – Гм-м, – мукнув бородатий і надовго замовк, повільно обмацуючи чіпким поглядом свого сусіда по убогій келії.

      Добротно одягнений. Але відразу й не зрозумієш, чи пан із поляків, чи знатний козак. Каптан парчевий на угорський манір. В одвороті сорочка з шовковими застібками. А на червоні чоботи хвилями спускаються шаровари – козацька гордість після битви під Хотином. Таких штанів тоді відібрали чимало у мертвих і полонених яничар та знатних османів. То знак особливої доблесті. А потім козаки й на замовлення такі шити веліли.

      А ще каптан, підперезаний широким шовковим поясом, витканий срібними нитками. За ним ні ножа, ні пістоля, ні на гаках шаблі. Все відібрали біля воріт, як і в бороданя. На столі суконна червона шапка з бобровою опушкою. Та ще… Як тут не помітити – пан гожий. Брови чорні шовком переливаються. Очі смарагдові з блакиттю глибокою. Ніс тонкий і прямий. Під носом вуса пишні. А на голеному підборідді ямка – така, що зазвичай