Петлюра. Боротьба. Максим Бутченко

який тягар звалився на мене, – жити перехотів, – з розпачем сказав гетьман.

      Петлюра хмикнув, заклав ногу на ногу і трохи нервово заворушив п’ятою.

      – Ми ж не на сповіді, Павле Петровичу. А я не священик. Геть не той, хто тобі потрібен, – Симон Васильович почав розуміти, до чого хилить Скоропадський.

      – Так, так, – знову просторікувато простягнув той.

      За вікном розпочинався ранок. Барви ночі поступово м’якшали, бліднули, і тоді й чорнота змінювала колір – спочатку сіріла, місцями перетворювалася на темно-синю імлу. Гетьман встав, зі скрипом відсунув крісло, розвернувся і підійшов до вікна. Місто ще спало. Можливо, хтось буде стверджувати протилежне, але він любив це місто. Йому подобалося блукати його широкими вулицями, залитими сонячним світлом; вглядатися в блакитні звивини річки, милуватися пагорбами, на яких висипалися юрбою міські поселення. Зелені струмки дерев котилися по краях проспектів. Храми із золотистими банями уявлялися йому чимось позаземним, немов спущені з небес за часів апостола Івана. Він хотів померти в цьому місті. Від цього йому стало сумно.

      – Я думаю, що глобальна причина всіх наших старань, усіх бажань чимось утвердитися на цій землі, своєю голослівною думкою, кричущими фразами, бажанням, щоб нас помітили – наша самотність. Не самотність у тому, що можна прожити без сім’ї, і не брак любові, а самотність людини як виду. Саме тому люди так прагнуть кричати, щоб їх почули; робити все, щоб на них звернули увагу; затівати вистави, тому що вони гонорові, – раптом промовив Скоропадський.

      Він стояв спиною до Петлюри. Той і далі сидів у кріслі, дивився на постать гетьмана, який, здавалося, трохи зігнувся. Йому потрібно було б вистрибнути з вікна, всадити кулю в лоб, розбити свої думки разом із кривавою цівкою, яка бризками розлетиться з його тім’я. Йому потрібно було примусити себе ні про що не думати.

      – Тому нас і тягне до Бога, бо Він позбавляє самотності життя. Ми приречені на пошуки, адже намагаємося знайти себе в нестямі. Самотність – ось головний мотив усього людського життя, – відповів Симон Васильович.

      Павло Петрович так здивувався словам Петлюри, що різко, як при нападі, розвернувся і подивився на свого співрозмовника.

      – Одначе, Симоне Васильовичу, ти дещо тямиш у житті, – простягнув гетьман.

      – Якщо й тямлю, то лише дещо, – відповів Петлюра.

      Він розумів, що вся ця словесна мішура, весь цей парад фраз, ходьба вишколених пропозицій – всього лиш прелюдія перед найголовнішим. Тим, навіщо його покликали сюди. А гетьман і далі стояв біля вікна.

      – Будь моїм прем’єр-міністром, Симоне Васильовичу. Це – офіційна пропозиція, – немов актор, який відчуває, що настав час його діалогу, гетьман чітко продекламував заготовлену фразу.

      Петлюра всміхнувся.

      – Колишній ув’язнений тепер на службі в гетьмана? Ти так собі це уявляєш? – Симон Васильович здивувався.

      – Не на службі в гетьмана, а на службі Україні, – Скоропадський знову заговорив заготовленою фразою.

      – Ет, Павле