Аутсайдер. Стивен Кинг

поглянемо на ваші права й документи на автівку.

      Ще одне зусилля, слабке, мов останній, передсмертний смик ноги.

      – Вони лишилися в піджаку. А піджак украли, поки я в туалет ходив. То в «Макдоналдзі» було.

      – Угу-угу, окей. І звідки ти?

      – З Фінекса, – невпевнено промовив Мерл.

      – Угу, і як так сталося, що на твоїй красуні стоять номери штату Оклагома?

      Мерл мовчав, відповіді скінчилися.

      – Вийди-но з машини, синку, і хоч вигляд у тебе такий же небезпечний, як у жовтенького песика, що каляє в негоду,[79] усе одно тримай руки так, щоб я їх бачив.

      Без особливого жалю Мерл вийшов із машини. Непогана була поїздка. Навіть більше того. Якщо добре подумати, це була чарівна поїздка. Відтоді, як він наприкінці квітня втік із дому, його вже з дюжину разів мали б схопити, але ні. А тепер, коли схопили, – що з того? І взагалі, куди він їхав? Нікуди. Будь-куди. Подалі від голомозого покидька.

      – Як тебе звати, малий?

      – Мерл Кессіді. Мерл – це скорочено від Мерлін.

      Кілька ранніх покупців поглянули на них, а тоді пішли своєю дорогою до цілодобових чудес «Волмарту».

      – Як той чародій, угу, окей. Маєш при собі якісь документи, Мерле?

      Хлопець потягнувся до задньої кишені й дістав дешевий гаманець із потертим плетінням з оленячої шкіри – подарунок від мами на восьмий день народження. Тоді їх ще було двоє і світ здавався зрозумілим і логічним. У кишеньці для банкнот лежала одна купюра в п’ять баксів і дві однодоларові. З іншої кишені, де лежало й кілька маминих світлин, він дістав ламіновану картку зі своєю фотографією.

      – Молодіжна парафія Покіпсі, – задумливо промовив коп. – Ти з Нью-Йорка?

      – Так, сер.

      Це звертання «сер» вітчим вколотив у нього змалечку.

      – Ти там народився?

      – Ні, сер, але неподалік. У маленькому місті під назвою Спайтенкілл. Означає «озеро, що струменить». Принаймні так мені мама розповідала.

      – Угу, окей, цікаво, щодня дізнаєшся щось новеньке. І довго ти вже на втіках, Мерле?

      – Мабуть, скоро буде три місяці.

      – І хто навчив тебе водити машину?

      – Мій дядько Дейв. Ми здебільшого по полях їздили. Я добре воджу. Байдуже, механіка чи автомат. Мій дядько Дейв, у нього був серцевий напад, і він помер.

      Коп над цим поміркував, постукуючи ламінованою карткою собі по нігтю – не «тук-тук-тук», а «тік-тік-тік». Загалом він подобався Мерлу. Принаймні поки що.

      – Добре водиш, угу, та ж напевно, якщо ти з самого Нью-Йорка дістався цієї пильної зморшкуватої дірки в дупі, що її кличуть прикордонним містом. І скільки автівок ти встиг украсти, Мерле?

      – Три. Ні, чотири. Це четверта. Тільки перша була фургоном. Угнав у сусіда, з яким ми на одній вулиці жили.

      – Чотири, – сказав коп, уважно роздивляючись брудну дитину перед собою. – І як ти фінансував своє сафарі з півночі на південь, Мерле?

      – Га?

      – Як ти харчувався? Де спав?

      – Та більше спав у тому, в чому їхав. І крав, – сказав хлопець і звісив

79

Імовірно, посилання на детективний роман «Маленький жовтий песик» Волтера Мозлі.